Анна Хома - Терези

На перший погляд, нічого складного тут не було: підбиральники зносили до комп’ютерів відібраний товар, сканувальники кожен медикамент заносили сканером у віртуальну накладну, пакувальники фасували товар у коробки, які називали місцями, а потім водій звіряв кількість місць у накладній з наявними.

Одна проблема: кожен стелаж і кожне місце на триповерховому складі мали свої позначення: цифрові і буквені. Як у морському бої: А2, Б4… І треба було знати, де оті А і Б знаходяться, бо блукати складом можна вічно. Як блукала зараз душа його найкращого друга…

Максим мало що розумів, ходив з усіма, дивився, що і як вони роблять, тоді пробував сам, але сон, важкий і без сновидінь, накинувся на нього з темного кутка складу і повалив на металеву каталку…

Планував розвідати і рознюхати щось, а натомість банально заснув. Прокинувся від того, що старший зміни торсав його за рукав. Максим хвилину згадував, де опинився, а коли згадав – не втішився. Синя мішкувата куртка і такі ж мішкуваті штани вступали в дисонанс з його любов’ю до гарного одягу, і раніше він ніколи б не дозволив собі ходити в чомусь схожому. І про роботу на складі теж раніше ніколи не мріяв…

– Там твоє Закарпаття вантажать, підключайся!.. А ви що не бачите, що написано? Е і Б, де ви тут стелаж А шукаєте?

Шум, гам, смішки, жарти, крики, приколи… Хтось куняв біля стелажів, хтось ніс в оберемку кілька чотиристаграмових пляшок фізрозчину, десь щось гупало, грюкало, скрипіло… Занадто яскраві лампи, занадто далекі зорі над подвір’ям «Конвалії», де стояв білий бус, а водій буса усміхався у вуса.

– Кого я бачу! Юрин помічник! Добре рахуйте місця, хлопці, бо минулого разу не зійшлися!

– Ти, Шумахер, нас не вчи, бо то твоя робота рахувати!

Максим провів долонею по обличчі, проганяючи непрошене видіння. Зорі в Карпатах були величезні й висіли, наче на відстані витягнутої руки, яблуками на велетенській гілці…

Максим підійшов до водія впритул, а той тільки ще більше заусміхався, кумедно виставивши вперед руки. Мовляв, я без зброї, чого ти?

Максим стояв і мовчав. На очах у здивованих колег.

– Що він від тебе хоче, Шумахер?..

– Може, випити, так ти налий, не жмися!..

– Та він трохи той-во, – покрутив водій долонею біля скроні. – Все завантажили? Де накладні? Бо дорога неблизька!

– Що ви з тими грішми зробили? – нарешті спитав Максим у водія.

– Треба казати – з «тарою», тебе Юрік не навчив?

– Де ті гроші, я вас питаю?!

– А ти ще не доріс, щоб мене питати… Ану відійшов. Бігом!

Шумахер сказав це зовсім іншими словами, звісно. Запала тиша. Максим шкірою відчував, як всі на них дивляться. Жінки, чоловіки, веселі і серйозні, з накладними і ліками в руках… Наче завис комп у грі «Тетріс». Чи терези в руках у Бога…

Битися чи не битися – ось у чому питання…

– Ти погано мене чуєш?!

– Куди ви поділи гроші?!

Водій штурхнув його так, що Максим відлетів на пару метрів і впав на асфальт.

Звісно битися, – відповіла голосом Лешека найближча зірка. – Бо інакше навіщо нас створено за образом і подобою?

– Дивіться, щоб у Карпатах нічого не трапилося… – прошепотів крізь зуби Максим. Якось само собою вихопилося. Наче ненавмисно…

Посмішка в одну мить злетіла з задоволеного обличчя. Водій втупився очима у нього, замість накладної. А Максим під тим поглядом встав і попрямував до змінного, щоб отримати від нього підборку і піти складати ліки на наступний рейс.

Любомира, який і не Любомир зовсім, ніде не було видно. Мабуть, не та зміна.

Шістдесят тисяч або у Шумахера, або у бородатого змінного. Або у когось із тих, хто ними керує…

Голови полетіли вже наступного дня. Менеджерам-махінаторам дали три дні на повернення боргів. Їхні заяви на звільнення лежали у відділі кадрів віддавна разом із заявами про прийом на роботу. Такий хід хоч і був незаконним, але значно полегшував працедавцю життя. Вони навіть пробували щось пояснити, перелякані сучі діти, натомість їм пообіцяли, що не дадуть ходу заявам, якщо всі кошти будуть повернені.

Чи повірили вони цим обіцянкам, розлюченого шефа не цікавило. Його цікавило інше.

Олександр розгорнув свій записник. Підозрюваний № 7: головний програміст фірми «Конвалія» Євген Васильківський. З його світлим розумом можна провернути такі махінації, перед якими покладення чужих грошей на депозит – дитячі забавки.

І ще. У нього на ключових постах звільнилися три вакансії. Одну з них, закарпатську, можна було б віддати новачку, але… Він її не заслужив. Поки що.