Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— А що сталося? — тривожно запитала Інга.

— Незабаром про все довідаєтеся, — сказав Туполєв, приймаючи назад посвідчення. Він не хотів, щоб з перших секунд його перебування у клубі всі — особливо охоронці, котрі, напевно, добре знали Хайдарова, — пронюхали про те, що трапилося. На все свій час.

— Тоді ходімо, — запросила його Інга. Вона відчула, що з появою слідчого свято буде непоправно зіпсовано.

Свій ювілей редакція відзначала без нудних доповідей і гучних тостів. У просторих апартаментах клубу організували щедрий фуршет. Запрошених було близько п’ятдесяти.

Незважаючи на товариство Ірини, Нержин почувався серед них дещо ніяково. Судячи з прес-карт, більшість присутніх були великими підприємцями. Його власне скромне «історик» виглядало не надто переконливо поруч із «президентами правління», «менеджерами» і «директорами». Але коли на прес-карті одного нічим не примітного чолов’яги прочитав простецьке «коректор», у другого — претензійне «вільний художник», а в третього — «учитель», він зрозумів, що комплексувати не варто.

Сергій помітив, що Маргарита, Діана і двоє чоловіків тримаються увесь час разом, переходячи від однієї компанії до іншої.

— Пробачте, Іро, — запитав Нержин напівголосно, — це їхні чоловіки?

— Ні, — посміхнулася Ірина. — 3 чого ви взяли, що в Маргарити і Діани взагалі є чоловіки? Ці двоє — представники «Золотого кореня», нашого генерального спонсора. До речі, до питання про чоловіків і не в якості плітки. Директор «Золотого кореня» — колишній чоловік Маргарити.

— І де ж він? — запитав Нержин, гарячково вирішуючи для себе одне непросте питання: чи доречно відставити убік недопитий коктейль і якщо так, то куди?

— У Японії, напевно. Як звичайно, — сказала Ірина так, немов ішлося про поїздку на дачу.

Цієї миті Сергій помітив, що до Маргарити підійшли двоє — дівчина з вестибюля і якийсь чоловік зі шкіряною папкою.

— А це хто такий? — поцікавився він, ледь помітним кивком голови вказуючи на незнайомця.

— Не знаю, — розгублено сказала Ірина.

Це був один із кабінетів клубу, призначених для ділових нарад. Чотири шкіряні крісла, стіл, бар.

— Сідайте, — запросила Маргарита. Вона намагалася виглядати спокійною, але це їй давалося нелегко. Ви з приводу Аліка, так?

— Так, — кивнув Туполєв. — Скажіть, коли ви бачилися з Хайдаровим востаннє?

— У четвер увечері. Скажіть, він ускочив у якусь історію?

— Схоже, ускочив. Учора його тіло знайшли на дачі.

— Боже мій… Господи… яка дача? Він ніколи не говорив…

Такий різкий вступ для бесіди Туполєв обрав навмисно, щоб перевірити реакцію співрозмовниці. У такі миті власна робота здавалася йому майже нестерпною. Роль горевісника, якої йому вдалося уникнути при зустрічі з родиною Хайдарова, довелося виконати зараз.

— Так, Маргарито… Пробачте, не знаю, як вас по батькові…

— Євгенівна, — сказала Маргарита, уже готова розплакатися. — Дивно. Я думала, ви завжди заздалегідь довідуєтеся все про тих, кого збираєтеся… допитувати.

— Ні, Маргарито Євгенівно. Не все й аж ніяк не завжди. Сьогодні вдень я був у Хайдарових. Там мені розповідали про вашого колишнього чоловіка і про вас. У записнику Аліка я розшукав ваш домашній телефон. Там я потрапив на автовідповідач, який повідомив, що ви знаходитеся на вечірці в клубі «Венеція». Адресу клубу «Венеція» я теж знайшов у записній книжці Хайдарова. Але от вашого по батькові в ній не було. Повірте, я б не турбував вас тут, але для слідства важлива кожна хвилина. У мене сьогодні вихідний, як і у вас, але справа мені видалася досить серйозною. З документів, знайдених у Хайдарова, я зрозумів, що він був начальником служби безпеки фірми «Золотий корінь». Правильно?

З цими словами Туполєв витяг з папки диктофон, включив і поставив його на стіл.

Маргарита встигла опанувати себе. Вона мовчки простягнула руку і вимкнула диктофон.

— Наскільки я розумію, це не офіційний допит. А тепер відповідаю на поставлене запитання: так.

Туполєв удав, ніби нічого не відбулося. Він сховав диктофон і запитав:

— Судячи з того, що Хайдаров числився не просто охоронцем, а начальником служби безпеки, «Золотий корінь» — досить велика фірма.

— Авжеж.

— Ви не могли б розповісти, чим вона конкретно займається? Якщо це не комерційна таємниця, звісно.

— Тут немає ніякої таємниці, — не без гордості відповіла Маргарита. — «Золотий корінь» вирощує лікарські рослини. Зокрема, женьшень — той самий «золотий корінь». Для цього фірма орендує землю на Алтаї. «Золотий корінь» передає зібрані рослини японцям. Ті виготовляють із них лікарські препарати і розплачуються ними за нашу сировину. Потім фірма реалізує отриману продукцію на близькосхідних і східноєвропейських ринках. Діяльності «Золотого кореня» цілком присвячено випуск нашого журналу за травень минулого року. Якщо бажаєте — можете ознайомитися детально.