Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

«Небезпечно і нерозважливо переміщатися по нічному місту у відкритій спортивній машині», — подумав чоловік у бронежилеті. Він пильно оглянув безлюдний, майже неосвітлений тротуар. Начебто нічого. Машина під’їхала до перехрестя.

Настрій його шефа був кепським. Веніамін Корж нерухомо сидів на передньому сидінні та свердлив поглядом порожнечу. Його млоїли погані передчуття. Ідея Марини повертатися додому у відкритій машині йому теж здавалася небезпечною. Але коли «дев’ятка» з пом’ятими крилами перегородила шлях рожевому «Порше», а старезна «Волга» закрила відступ, шкодувати про свою недбалість було вже пізно.

— Лягай! — проревів охоронець. Він вихопив з-під сидіння свій узі, звичним рухом зняв його із запобіжника і підвівся на повен зріст.

Марина заверещала, розпласталася на сидінні та по-страусячому накрила голову горностаєвим манто, наче воно могло захистити її легковажну голівку від кулі.

Не втрачаючи ні секунди, охоронець відкрив вогонь по «Волзі», з якої, немов чорти з табакерки, тримаючи напоготові зброю, вискочили троє бойовиків. Водій «Порше» теж зорієнтувався вмить. Поки його шеф сповзав униз, попутно витягаючи з кобури чималу беретту, він вихопив узі та став кришити пом’яту «дев’ятку».

Одні з дверцят «дев’ятки» заклинило, і її водій не встиг вибратися із салону. Обсипалося лобове скло. Він тихо охнув і впустив на кермо голову. Його плечистий напарник повз по-пластунськи уздовж проїзної частини в пошуках укриття.

— Семене Валентиновичу, у мене все, — кинув водій «Порше» і повернувся до знешкодженої «дев’ятки» спиною.

Але Семенові Валентиновичу щастило менше. Хлопці з «Волги» зайняли глуху оборону, і, здається, обидва були ще живі.

Швидко оцінивши обстановку накиданим оком колишнього офіцера розвідки, Семен Конєв зрозумів: їхня власна позиція набагато гірша, ніж позиція нападаючих. Незважаючи на бронежилети. Незважаючи на узі. Гірша тому, що кинути шефа і його кралю, яка схлипувала під своїм горностаєм, вони не могли.

— Ну, що у вас, Андрію Георгійовичу? — поцікавився Конєв, перезаряджаючи автомат і витираючи піт із чола.

— Попереду дорога вільна. У «дев’ятці» чисто, — відрапортував водій.

— Тоді заводь. А я їм наостанок ушкварю. Пацанва, — з неприхованим презирством процідив Конєв.

Знову вдарив автомат. Із-за корпусу розпанаханої «Волги» вирвався несамовитий крик. Конєв звик до цих криків. В Анголі. У Мозамбіку. В Афганістані. Отже, він улучив.

У відповідь пролунали чотири постріли. Мимо.

— Салати! — прохрипів Конєв.

І в цей момент із заднього сидіння «дев’ятки» гримнув постріл. У салоні був третій, який перечекав, поки старший лейтенант СБУ Андрій Слюсарний поливав її з автомата. Підступна куля знесла водію «Порше» півголови.

— Андрію Георгі… — озирнувся Конєв і враз затнувся.

Зі Слюсарним він пропрацював майже вісім років. І от… Але Конєв не був слабкодухим. І коли втрачав товаришів, думав не про упокій душі, а тільки про помсту. Негайну і нещадну. Тому пасажир «дев’ятки» не прожив і хвилини після того, як Конєв знайшов свого напарника мертвим. Черга з узі намертво пришила його до сидіння.

Конєв перегнувся через водійське крісло і викинув труп Слюсарного з машини. Спішно перестрибнув на переднє сидіння і дав ще одну чергу наосліп. А потім, буцнувши своїм рожевим крилом «дев’ятку», на якій не залишилося живого місця, «Порше» розчинився у глухій ночі.

— Як думаєш, Семене Валентиновичу, хто це був? — запитав Веніамін Корж, зручніше вмощуючись на сидінні. Вигляд у нього був пом’ятий, руки тряслися, але обличчя залишалося спокійним і рішучим.

— Хлопці незнайомі. Нічого не вміють. Зелені зовсім, — відкарбував Конєв.

— Якщо хочете знати мою думку, — кокетливо сказала Марина, поправляючи манто, — це були люди Рикова.

Корж і Конєв насторожено переглянулися.

— Заткнися, дитинко, — кинув нарешті Веніамін, навіть не глянувши в її бік. — Тебе ніхто не питає.

Сергій Нержин нетерпляче постукував пальцями по твердій пластиковій оплітці керма. Поки вантажівка з довгим причепом, заваленим трубами, переповзала перехрестя, світлофор устиг дати червоне світло.

Нержин закурив. Сьогодні був непоганий день. Він працював із дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. Тільки таку — старанну, копітку роботу з невеликою перервою на обід і чотирма перекурами — Нержин вважав гідною. У великій пластиковій сулії пузириться газована вода, за вікном — тихий двір Головного архіву Міністерства оборони, на столі — батарея олівців із тонкими змінними грифелями, стос чистого паперу, маркер. Зараз він приїде додому, прийме контрастний душ, розігріє собі дві відбивні, погортає перед сном Діккенса. А завтра буде такий самий день, заповнений роботою і самотністю. Як звичайно. Як завжди.