Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Пробачте за пізній дзвінок, — випалив Нержин. — Мене звати Сергій Нержин. Ви мене, звичайно, не знаєте.

— Звичайно, — погодилася особа на тому кінці проводу.

Нержину було наплювати на зарозумілість своєї співбесідниці. Тільки б вона не кинула слухавки.

— Але нас, схоже, зв’язує одна дівчина, якої я, до речі, теж не знаю. Їй на вигляд років двадцять п’ять. Блондинка, симпатична, із прямим довгим носом, у сірій спідниці. Я знайшов її десять хвилин тому, непритомну. А на її зап’ястку був записаний ваш телефон.

— Курва… — прошипіла його співбесідниця.

— Можу я довідатися, ким вона вам доводиться? — Нержин був незворушний.

— Не можете, — крижаним тоном відрізала жінка. — Я вам от що скажу, молодий чоловіче. П’ята нам більше не потрібна. Наш телефон я раджу вам забути і не згадувати до самої смерті. Ваш телефон ми, так уже й бути, теж забудемо. Якщо бажаєте, можете зробити з П’ятої набивне опудало, або з’їсти її на вечерю. І не передзвонюйте нам, будьте ласкаві, — з лиховісною ввічливістю закінчила незнайомка.

У слухавці зачастили короткі гудки.

Нержин натиснув на кнопку перенабору номера і задумливо прикусив губу.

Що ж виходить? П’ята (яка ще «п’ята»?), бачите, їм (кому це «їм»?) більше не потрібна. Він може з’їсти її на вечерю. Смішний жарт, нічого не скажеш.

Робоча гіпотеза дозріла відразу: дівчину накачали наркотиками, не виключено — заблокували пам’ять під гіпнозом і викинули з підпільного публічного дому. Втім, у гіпноз Нержину не вірилося, а от у наркотики і бордель — цілком.

Чотири рази набраний номер упирався в короткі гудки. Виходить, дзвонити на «956—17–03» немає сенсу. Принаймні, зараз.

Залишаються варіанти: «02», «03». Стосовно цих двох номерів Нержин був реалістом. От, наприклад, міліція. Судячи з того, що загадкові «вони» не побоялися викинути свою співробітницю на вулицю, міліція їм не страшна. Зрештою, що «їм» можна інкримінувати? А якщо дівчину справді накачали наркотиками, її можуть відправити на примусове лікування в наркодиспансер. Це дещо краще, ніж в’язниця чи божевільня. Ну а «швидка допомога»… Її можна чекати не одну годину. Сам він доставить дівчину в лікарню набагато швидше.

Є ще один варіант. Нікуди не їхати. Залишити незнайомку до ранку в себе вдома. Може, вона опритомніє, і тоді усе з’ясується саме собою з розмови за кавою. Але, хоч би якою привабливою здавалася ця думка безвідповідальній і ледачій половині його натури, він рішуче відкинув її. Він не лікар. Навіть якщо йому здається, що життя дівчини в безпеці, судити про це може тільки фахівець.

Нержин дістав із шафи в передпокої легкий плащ. Зайшов до кімнати, прихопив про всяк випадок паспорт, дві стогривневі купюри і високу картонну коробку з-під комп’ютера, купленого минулої осені, коли Нержину нарешті дістався довгоочікуваний грант фонду Хаммерштейна. Відтак витяг із комори чохол з вудками і дві пари старих лижних палиць.

Усе це зайняло в нього не більше хвилини. Нержин замкнув двері та стрімголов скотився сходами.

— Старшина Солодов! — бадьоро відрекомендувався працівник міліції, який охороняв місце події.

— Слідчий Валерій Полуяров.

Судмедексперт Мераб Гербертович і технік-криміналіст Остап Марченко ввійшли до квартири номер 86 слідом за Валерієм. Усередині було вогко і задушливо, як у тропіках. Доводилося уважно дивитися під ноги, щоб не вступити в чималу калюжу на лінолеумі.

— Розповідайте, — кивнув Полуяров старшині.

— Значить так. Сьогодні о восьмій вечора громадянка Кузьменко, прийшовши додому, виявила, що її залили. Вона кинулася нагору і подзвонила у квартиру 86. Їй не відчинили. Вода прибувала, і Кузьменко звернулася по допомогу до слюсаря, який живе на першому поверсі. Його прізвище — Ломакін, — уточнив старшина, подивившись у свої записи. — Слюсар перекрив холодний і гарячий крани та залишив під’їзд без води. Кузьменко була впевнена, що хазяїн квартири десь поїхав, аж раптом одна із сусідок заявила, що бачила, як Максим заходив, але не бачила, як виходив. Кузьменко викликала міліцію, аби зламати двері. На виклик з’явився молодший лейтенант Іванищенко, який і знайшов труп. Убитий лежав у ванні обличчям униз. Сусіди впізнали в убитому хазяїна квартири Максима Гуняковського. Двадцять чотири роки, неодружений, закінчив консерваторію по класу фортепіано, останній рік не працював, на обліку в міліції не значився.

— Відмінно попрацювали, старшина.