Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Цим займається Федір… Іванович. Я поки не в курсі. Але упевнений, вони ще раз спробують дістати вас, — Семен ухопився за можливість перемінити тему розмови.

Раптом у вікно з боку Коржа несміливо постукали. І водій, і пасажир повернули голови на звук. Брудний, занепалий чоловік зі смутним обличчям. Веніамін Северович опустив скло.

— Заради Христа, допоможіть, чим можете, інвалід першої групи…

— Геть звідси!

Гидливо скривившись, Веніамін підняв скло і відвернувся. Він терпіти не міг жебраків. За сморід, за гнилі зуби, за нахабність та мало що ще…

— Христом Богом благаю, на хлібець мені і на молочко… — не вгамовувався інвалід, продовжуючи наполегливо стукати пальцями у скло.

Веніамін не зреагував.

— А що, навіть особи нападників не встановлені? Трупи не вдалося пізнати? — повернувся він до колишньої теми.

— Поки не встановлені, — якось розгублено і смутно сказав Семен, не в змозі відірвати погляд від настирного інваліда — його рідний брат був так само безногий. Постраждав під час ліквідації Чорнобильської аварії. Серце зайшлося при спогаді про брата. Якби шефа не було поруч, він би підкинув цьому каліці дрібняків на склянку горілки…

На щастя, машини попереду рушили, і вони наблизилися до світлофора ще на десять метрів, але, головне, спекалися жебрака.

Веніамін більше нічого не запитував. Утупивши нерухомий погляд удалину, він міркував над чимось своїм. Щоб якось розважитися, Семен подивився в дзеркало заднього огляду. Як там інвалід? Як подають? Та й узагалі, як він умудряється переміщатися на своїй колясці між машин, що стоять майже впритул?

Але яким був його подив, коли він побачив, що замурзаний чоловічок у чорній плетеній шапочці квапливо пробирається між машин до тротуару на своїх двох. У руках інваліда була складена коляска, та сама, у якій він три хвилини тому сидів. «Шельма! Негідник!» — спересердя лайнувся Семен. Але з хвилину помізкувавши над тим, чому вдаваний інвалід знехтував своїм амплуа відразу після того, як шеф відмовив йому в подачці, він дійшов страшного висновку.

— Веніаміне Северовичу, негайно виходимо з машини і тікаємо якнайдалі, — по цих словах він вискочив з автомобіля.

За ним прожогом вилетів шеф, який знав — так жартувати з ним ніхто не стане: він справді в небезпеці.

Вони бігли не озираючись: першим Семен, його шеф дріботів слідом.

— Що, припекло? — кинув їм услід водій «Запорожця» з величезною бородавкою на носі, висунувшись мало не по пояс із віконця свого жалюгідного транспортного засобу.

Цієї миті «Тойота» з гуркотом злетіла в повітря. Її палаючі уламки вулканічною лавою зметнулися в небо і через хвилину обрушилися на дахи сусідніх машин. Почалася паніка. Лише Веніамін Северович не втратив самовладання.

— Жебрак?! — крикнув він, заглушуючи гуркіт.

— Жебрак! Приклеїв магнітну міну до днища з вашого боку, — ревонув у відповідь Семен. Трохи оговтавшись, він заприсягся, що більше ніколи не подасть волоцюгам ані копійки.

Понеділок Туполєв вирішив почати з аналізу фотографій, добутих у столі Хайдарова, тож одразу пішов у комп’ютерний відділ, який славився, по-перше, чудовою міцною кавою, а, по-друге, курилкою, де можна було зустріти колег з усього управління.

Туполєв знав: поки фахівці будуть наводити довідки, він зможе поспілкуватися з колегами з приводу тієї ж таки справи Хайдарова. Може, це прізвище, чи журнал «Українська жінка», чи фармацевтична фірма «Золотий корінь» із загадковим генеральним директором Аркадієм Риковим уже фігурували в якій-небудь справі, що її вів хтось із його колег?

Була ще одна причина, з якої він мало не біг до цього відділу. Тут працювала прекрасна дівчина Таня, яка дуже подобалася Туполєву. Але, на жаль, у Тані був наречений. А Володимир не зважувався зазіхати на особисте життя і щастя інших. От і залишалося тільки ходити в комп’ютерний та милуватися тонкими зап’ястями Тетянки, її учнівськими кісками і сором’язливою усмішкою.

— Ага, Володя завітав. Ласкаво просимо! — проревів якомога гостинніше Сашко, який заступав відсутнього начальника відділу. — А то від середи тебе не бачив, я вже думав — образився.

— Та чого на тебе ображатися? — відмахнувся Туполєв, посилаючи водночас повітряний поцілунок Тані, та сів у своє улюблене крісло.

Таня тихо привіталася: «Здрастуйте, Володимире Ігоровичу», — усміхнулася і потупила очі.

— Пошукай, будь другом, у своєму каталозі оцих персонажів, — Туполєв розклав фотографії на столі перед величезним, як гора, Сашком.