Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Авжеж, усе правильно, — знехотя відповіла та.

Нержин ще не вирішив, чи є сенс підходити до слідчого, тим більше що нічого підозрілого чи незвичайного він пригадати не міг. Але висновок для себе уже зробив: працювати в цьому журналі він не хоче. Бо там, де гинуть начальники служби безпеки, справа завжди нечиста.

Цілу неділю жінка не знаходила собі місця. Як вони встигли так швидко розшукати труп? Вона відчувала тривогу.

Начебто все було зроблено чисто. Якби це було не так, цей мент нізащо не заявився б у лігвище злочинців. Замість цього вони установили би спостереження і сиділи б до пори тихо. Отже, побоюватися було нічого. Точніше, було б нічого, якби не таємничий свідок, яким козиряв Іван Іванович. Свідок не давав їй спокою.

Вона повернулася додому пізно. Прилягла на ліжко і налила собі мартіні. Свідок. Хто міг бути цим свідком? Вона прокручувала сцену в ресторані «Італійський гриль» десятки разів, силкуючись згадати обличчя, фігуру, знайомий погляд.

Хто цей свідок? Офіціант? Охоронець? Ні, цих людей вона не знає. І вони, швидше за все, не знають її. Хтось із гостей, що гуляли на тому дурнуватому весіллі? Але в неї чіпка пам’ять на обличчя. Вона нізащо не пропустила б знайомого за весільним столом, а він не пропустив би її і крикнув що-небудь привітальне. Зрештою, просто чоловік і жінка зайшли в ресторан пообідати. Що в цьому дивного і підозрілого? Як ця інформація дійшла до Івана Івановича? Припустімо, її бачила якась випадкова людина: просто автослюсар чи сусідська бабуся. Але як ця бабуся зуміла ввійти в контакт з Іваном Івановичем, котрий, звичайно, ніякий не Іван Іванович? Яким чином сторонній автослюсар зміг довідатися про те, що труп убитого знайдено у дачному селищі?

Висновок один. Свідок — не випадкова людина. Свідок прекрасно знає і її, і вбитого чоловіка. Він обізнаний, що в чоловіка були вороги, у числі яких Іван Іванович. Можливо, свідок з цими ворогами співробітничає. Стоп! У розмові Іван Іванович прохопився, що він і сам давно хотів звести з чоловіком рахунки. Хотів. Але це ж не так просто — убити професійного охоронця! За ним, напевно, стежили. Не виключено, і тоді, коли вони сиділи в ресторані. Але чоловік, такий спостережливий і обережний, не помітив стеження. Хіба це можливо?

Вона залпом осушила півкелиха мартіні, вимкнула світло і поринула в тривожний сон.

Найчастіше жінці снилися гарні дорогі машини. Ніч із неділі на понеділок не стала винятком. Здається, вона знову сиділа за кермом «Феррарі». Як багато в цьому звуці! «Феррарі»! Та сама, яку вона недавно бачила на стоянці… біля ресторану «Італійський гриль». Щось там було ще, на тій стоянці… Щось потрібне, важливе. Людина? Машина? І тут їй сяйнуло.

Темно-синій «Форд Скорпіо». От що там було. Вона ще подумала, що на таких їздить чи не кожен третій її знайомий. Народний автомобіль. Може, і кожен третій. Але тут збіг неможливий. Це машина свідка. Вона знає цього свідка. Вона прекрасно знає цього свідка! Він зануда, дрібний шахрай і патологічний невдаха.

Жінка бадьоро підхопилася на ноги. Настала пора діяти.

Веніамін Северович Корж не любив виділятися. Тому, якщо тільки їхав не на важливу ділову зустріч, то віддавав перевагу чорній «Тойоті», причому аж ніяк не останньої моделі. Класичний чорний «Мерседес» і шикарний «Лінкольн» він виводив з гаража не часто, можна сказати, на свята, що казило його коханку, умиротворяло його дружину і залишало байдужим його самого. Втім, більшість із того, що діялося навколо, не викликало у Веніаміна ніяких почуттів, крім байдужості.

— …може, зглянешся, га, Веніаміне Северовичу? — клопотався за колегу Семен Валентинович. — Все-таки в нього синочку два місяці, а доні три роки… Може, зглянешся? Згоден, він гнида. Зневажив своїми обов’язками, наразив вас на небезпеку… Але дітлахів шкода…

— Це не аргумент, Семене Валентиновичу, — заперечив шеф. — Дітлахів його чіпати не буду. А його Надія заміж за іншого вискочить через місяць. От побачиш. Так що не марнуй часу.

Семен зітхнув і уп’явся у вікно. От уже п’ять хвилин вони стояли в черзі перед світлофором, який не працював. «Тойоту» затерло серед машин і добратися до мети іншим шляхом було неможливо. Задні сигналили, передні лаялися.

Охоронець Веніаміна попросив дозволу і закурив.

— А що, Семене Валентиновичу, у нас із приводу тих нічних хлопців? Що-небудь конкретне з’ясував?