Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Короткі гудки. Жінка підійшла до дзеркала. Вона виглядала стривоженою і нещасливою. Що за подарунок? Що за Іван Іванович?

Тисяча питань роїлися в її мозку. Цей стугонливий рій не давав зосередитися. Вони що, знають ЇЇ адресу? Відкіля? Чого вони хочуть? Як багато вони про неї знають?

Щоб заспокоїтися, вона пішла у ванну. Умилася, зачесалася, почистила зуби. Швидко одягла джинси і футболку на випадок, якщо доведеться кудись іти. І сіла на дивані, раз у раз поглядаючи на годинник.

Незнайомець зі слухавки помилився рівно на дві хвилини. У двері подзвонили.

— Хто? — запитала вона.

— Фірма «Гермес Плюс», — відповів за дверима хлоп’ячий голос. — Вам рекомендований лист. І букет.

З хвилину помізкувавши, вона зняла ланцюжок і повернула ключ у замку. Якби вони хотіли, добралися б до неї і без усіх цих хитрувань. От, наприклад, учора вона цілий день шлялася містом і повернулася додому за північ. Якби хотіли напасти, можна було б це зробити в будь-яку хвилину. Зрештою, вона повинна показати їм, що нічого і нікого не боїться. Нехай злочинці бояться. Чесним людям боятися нічого!

Перед нею стояв хлопчик років дванадцяти у фірмовій жилетці з емблемою на грудях. У руках він тримав букет, обгорнений чудернацьким бузковим куполом шелесткого паперу. Хлопчик жував жуйку.

Більше на сходовому майданчику не було нікого.

Букет, не розгортаючи, вона жбурнула під журнальний столик. Нехай такі кретини, як її колишній коханець, займаються всякою сентиментальною дурнею. Вона людина діла. Її цікавить лист.

Вона швидко розгорнула коричневий, на вигляд зовсім звичайний конверт. Правда, замість поштового штемпеля на ньому стояла печатка фірми «Гермес Плюс» з побажаннями удачі. Всередині був ще один конверт, з тоншого паперу, теж наглухо заклеєний. «Як у казці: голка в яйці, яйце в качці, качка у скриньці…» — подумала жінка.

— Матусю рідна, — прошепотіла вона і мимоволі відсахнулася.

Конверт вивернувся з її рук. На підлогу посипалися зелені купюри. «Візитки мертвих американських президентів», — згадалося жінці. Вона присіла навпочіпки і почала збирати купюри, заразом перераховуючи їх. Стодоларових банкнот було не так уже й багато: п’ятдесят штук. Виходить, п’ять тисяч доларів.

Аж тут задзвонив телефон.

— Це Іван Іванович. Сподіваюся, ви вже одержали наш подарунок.

— Одержала, — з викликом сказала жінка. — Але не доберу, що це означає. Це розіграш?

— Ви знову за своє… Ми ж домовлялися, — тоном терплячого вчителя, який вичитує недбайливу ученицю, сказав Іван Іванович. — Не потрібно театру.

Жінка промовчала. Дар переконувати, маніпулювати в цього Івана Івановича, без сумніву, був. Ініціатива знову перейшла до співрозмовника.

— Значить так. Це гонорар за те, що ви владнали в п’ятницю ввечері. Ми і самі давно збиралися це зробити. Але ви нас випередили. Ми — люди ділові. От, вирішили вам заплатити.

— Щось замало для гонорару, — сказала жінка напівжартівливим тоном.

— Чого ж замало? За аналогічну роботу я заплатив би найманому кілеру десять тисяч. Не більше. Це рівно стільки і коштує.

— Але ж мені ви надіслали тільки п’ять?

— Адже й у вас був свій інтерес. От я і вирішив, що буде правильніше навпіл. Хіба ж не слушно?

— Слушно, — уїдливим тоном сказала жінка. — І це все, що ви мені хотіли сказати?

— Ні, чого ж, не все. Наше спілкування тільки починається. Сподіваюся, воно буде плідним.

— Що вам потрібно?

— Мені сподобалося, як ви працюєте. Ви розумна, метка, спокійна жінка. Це якості професіонала, а я люблю професіоналів. Тому я пропоную вам нове замовлення. Двадцять п’ять тисяч, якщо все буде виконано чисто, вчасно і надійно. Як вам це подобається?

— Ніяк, — жінці стало не по собі.

— Можете бути відвертою — наша розмова захищена від прослуховування. На вашому місці я б погодився. Тому що у вас немає вибору.

— Що ви маєте на увазі?

— Усе дуже просто. Ми знаємо, що сталося минулої п’ятниці. Ми знаємо, про що ви говорили в ресторані «Італійський гриль». І ми не просто знаємо, але і маємо у своєму розпорядженні свідка. Тож якщо ви відмовитеся, ми просто поділимося своїми знаннями з працівниками міліції. Вони ще нам вдячні будуть. Може, медаль яку-небудь повісять.

— Це шантаж, — із тремтінням у голосі сказала жінка.

— Звичайно, це шантаж, — спокійно погодився Іван Іванович. — Але ми почали не із шантажу, а зі звичайної, людської угоди. Я — роботодавець, ви — підрядчик. Виходить, ви самі хотіли, щоб усе це перетворилося на шантаж. Якби ви відразу погодилися, мені б не довелося опускатися до такої ницості.