Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Картина невесела, — додав Андрій, який саме нагодився.

Він уже розпитав усіх працівників міліції, що прибули з Балки, поговорив із сусідами, постояв над душею експерта Анатолія Волкова, який безуспішно шукав на воротах гаража відбитки пальців, оглянув сад і розбиті горщики з квітами.

— Отже, так. Гараж відкривається не тільки ключем, а й за допомогою дистанційного керування. Тому, як я і думав, відбитків убивці немає і, напевно, не буде. Волков сказав, що, судячи із ширини слідів машини і малюнка протекторів, можна припустити, що убитого привезли на джипі. Не виключено, на його власному. Цю дачу Алі Рафігович наймав. Власник дачі — Іван Степанович Курінний, інженер-турбінобудівник. Він разом із сім’єю живе в Бразилії, де курирує якийсь проект. Пробуде там до кінця цього року, так що поговорити з ним можна тільки по телефону. Міської адреси Алі Рафіговича сусіди не знають, але це питання ми вирішимо швидко. А в іншому… — зам’явся Андрій, якого дещо дратувала манера Володимира вислухувати його, не перепитуючи.

— …А в іншому — ясність одна. Туман, — зітхнув Володимир, підбадьорливо усміхнувшись Андрієві.

Горілку розливали на шістьох. Ще дві повні склянки стояли осторонь, накриті скибочками чорного хліба.

По першій випили мовчки і не закушуючи. Через хвилину вдарили по другій і відразу захрумтіли солоними огірками. Риков подумав, що давно вже не випивав ось так: за посірілим від часу дощатим столом, із гранчаків.

— Усе-таки вам дуже пощастило, — видихнув Іван Балтин, агротехнолог. — Не так часто тувинці крадуть череду і зовсім рідко за ними відряджають у погоню аж трьох міліціонерів.

— Без образ, хлопці, — поспішно додав Іван, помітивши, як витягнулися обличчя у двох сержантів і старшого прапорщика.

Прапорщик махнув рукою: мовляв, чого вже там.

— Але ж украли не в кого-небудь, а в зятя мера Горно-Алтайська, — прапорщик поважно здійняв палець. — От нас капітан і послав. Щоб, каже, без корів не поверталися Але які вже тут корови…

— Ах, у зятя мера… — дуже серйозно сказав Іван, але Риков помітив, що очі агротехнолога сміються.

— Ви, пане Риков, замовте за нас слівце капітану, — продовжував прапорщик, пропустивши зауваження Івана. — А то корови вже в Туві, мабуть…

Незважаючи на моторошні події сьогоднішнього дня, Риков знайшов у собі сили посміхнутися.

— Не турбуйтеся, лейтенанте. Моє життя коштує трохи дорожче череди корів, і я зумію зробити так, щоб ніхто не залишився скривдженим.

Прапорщик просяяв від «лейтенанта» і благодушно кивнув.

— Ну що? По третій? — запропонував один із сержантів.

— По третій, — погодився Риков.

Того ж таки вечора за дві сотні кілометрів від робітничого селища фірми «Золотий корінь» пила і закушувала ще одна компанія. Їх було четверо, і поруч із ними стояла тільки одна склянка, накрита скибочкою хліба.

— За Ктиря. Упокой, Господи, його нечисту душу, — проголосив Монастир.

Вадюха і Боба згідно кивнули. Кантишу, якому куля міліцейського карабіна сьогодні прошила ліве плече, було наплювати і на смерть Ктиря, і на трьох кримінальників. Він хотів якомога швидше одержати свою «зарплату» і повернутися до Нюрки. А то зачекалася, мабуть. Він вихилив півсклянки, але пити до дна не став.

— Ти чого це, льотчику-нальотчику? — недобре блиснув очима Монастир. — Не хочеш, щоб братану нашому на тім світі добре було?

Боба, якого по життю каламутило від релігійних шукань свого спільника, примирливо пробасив:

— Облиш його, Монастир. Він не менше нашого сьогодні намордувався. На нас жодної подряпини, а мужика підстрелили. Скажи ще спасибі…

— Заткни сьорбало! — гаркнув Монастир і трахнув по столу так, що з ктиревої склянки звалився на підлогу хліб. — Пий, суко, — перевів він погляд на Кантиша.

У дев’яносто четвертому його вигнали з авіації за пияцтво і «ліві» рейси. Відтоді Кантиш перебивався слюсарними роботами, та дещо приносила його Нюрка — красуня. Відкіля в неї беруться гроші, він не запитував, а свої гіркі питання заливав горілкою. Тиждень тому до нього прийшов Вадюха і відрекомендувався представником туристичної фірми, якій потрібні льотчики: «нових» возити на веселе вертолітне полювання. Коли Кантиш почув розміри гонорару за перший пробний виліт, він не вагався ні секунди. Тим більше, що Вадюха відразу витяг із потертої спортивної сумки задаток.

Це тільки позавчора Монастир, криво посміхаючись, увів Кантиша в курс справи. Але відступати було нікуди. Машина, набита кримінальниками, порошила путівцями, навкруги дзвеніла тиша, а гроші, чорт забирай, маячили попереду чималі. Нюрка ж так хоче дитину…