Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Виявилося, що гвинтокрил летить прямо над просікою метрів за п’ятсот перед ними. Дивно. Риков думав, що вороги зависнуть у нього на хвості і, вирівнявши швидкість, спробують розстріляти машину прицільними чергами.

Коли гвинтокрил викинув густий молочно-білий шлейф, Риков зрозумів усе, але було пізно. Не так просто загальмувати на джипі, що несеться зі швидкістю вісімдесят кілометрів за годину по жахливій дорозі. Риков устиг тільки замружитися, коли їдка протипожежна піна накрила машину.

Верещали гальма, джип нестримно нісся вперед, потроху розвертаючись поперек дороги. Через секунду машина перекинулася на бік.

— Скоріше вибирайтеся, Аркадію Всеволодовичу! — крикнув Третій.

Риков старанно протер очі, які нестримно сльозилися. Дивовижна гидота — вуглекислота. Гвинтокрил був десь зовсім поруч. Це Риков зрозумів, коли побачив, що Третій і Другий палять майже вертикально вгору, лежачи на спині за півтора метра від машини.

Риков прожогом вискочив із «газика».

— Тікаймо, скоріше! — гукнув Третій, підхоплюючи свого пораненого товариша.

Вони не пробігли і двадцяти метрів, як за спинами прогуркотів вибух. Нападники пустили в хід гранати.

Вони лежали на землі і дивилися, як горить понівечений джип. Гвинтокрил, зависнувши дещо осторонь, викинув мотузяну драбину.

— Зовсім погано, — зітхнув Третій. — У мене залишилася одна обойма.

— Тікаймо? — запропонував Риков.

— Тікайте, Аркадію Всеволодовичу, — байдуже мовив Третій, дістаючи промоклу пачку сигарет. — Тільки запальничку лишіть. Моїй гаплик.

Третій продемонстрував Рикову «Зіппо», у якій застрягла довга червонувата куля. «Калашников», — машинально констатував Риков.

— У мене є, у нагрудній кишені, — посміхнувся безкровними губами Другий. — Ідіть, Аркадію Всеволодовичу. Ми їх затримаємо. Боюся, щоправда, ненадовго.

Тільки зараз Риков згадав, що в нього теж є пістолет. Він не любив зброї і насилу піддався вранці на вмовляння Четвертого, котрий наполягав, що місця тут дикі і краще все-таки мати при собі ствол.

— Ні, хлопці, — похитав головою Риков, дістаючи з кобури пристебнутий до гомілки маленький «бульдог». — Я себе поважати перестану, якщо кину вас тут.

На мотузяній драбині з’явився чоловік у плямистому десантному балахоні, на плечі бовтався автомат. Водночас із дверного прорізу гвинтокрила відкрили вогонь наосліп, прикриваючи свого.

Третій пильно прицілився і вистрелив кілька разів. Десантник продовжував спускатися.

— Не марнуй патронів, — порадив Другий. — Нехай собі спускається. Його на землі дістати простіше.

Їх помітили і відповіли вогнем у два стволи. Тепер кілери стріляли не навмання.

Другий слабко скрикнув і замовк. Назавжди.

Третій відкотився убік і сів, притулившись спиною до стовбура ялини. Риков зробив так само.

— Тікайте звідси нахрін, Аркадію Всеволодовичу, — проревів Третій.

За їхніми спинами ляснули два далекі постріли. Навіть незвичний до стрілянини Риков відразу визначив, що це не калашников і не пістолет.

— Карабін, — упевнено прокоментував Третій, обережно визираючи з-поза стовбура.

Слідом за цим роздалося часте «пах-пах-пах».

— А це вже укорочений калашников, — додав він і випустив залишки обойми вбік просіки.

Після цього наважився виглянути і Риков. «Десантник» лежав на землі, а вертоліт, натужно заревівши, набирав висоту. Під ним теліпалася мотузяна драбина, а на ній — другий кілер. Теж у десантному балахоні. Але тільки ліз він не вниз, а нагору, прагнучи скоріше повернутися в безпечне черево гвинтокрила.

Звіддаля навперебій гуркотали карабіни й укорочений калашников.

Риков голосно видихнув.

— Це ще хто? — запитав він, спробувавши посміхнутися. Тільки тепер Риков помітив, як сильно тремтять його руки.

Оглянувши труп у гаражі, Володимир повернувся на подвір’я.

Він почав роботу з опитування моложавої пенсіонерки Дарини Федорівни. Вона знайшла труп три години тому, але її спокою і цілковитому самовладанню можна було позаздрити. Ніяких сліз, ніяких «як же так, такий молоденький…» Вона говорила повільно, виразно і чесно, що відразу викликало повагу Туполєва. Якби всі свідки були такими, наскільки легше жилося б слідчим! Усю бюрократичну рутину Туполєв передоручив своєму молодому колезі Андрію. Новачок мав освоювати оперативно-слідчу роботу з азів.

Туполєв уставив нову касету в диктофон.

— Я була в Аліка прибиральницею. Приходила, все мила, чистила, іноді купувала продукти. У будні доглядала за квітами, полола бур’яни, поливала. Зазвичай Алік по суботах і по неділях бував тут. Серед тижня дуже рідко заїжджав, та й то ненадовго. Прибирати я приходжу по вівторках, а на вихідних узагалі не показуюся, щоб не заважати йому відпочивати. Але тут, розумієте, у мене онученька занедужала — дизентерія. Відвезли Оксаночку до міста. Ми з дочкою сильно переживаємо за неї. Але, головне, грошей немає навіть гостинця їй привезти. Не кажучи вже про ліки. Дочка тепер не працює, з чоловіком розлучилася. От і виходить, що я в сім’ї за годувальника. Я подумала і вирішила, що можна попросити Аліка в рахунок наступного місяця. Я б зараз гроші взяла, а потім відробила б як-небудь. Він хлопець був нежадібний, царство йому небесне. Дуже боялася його не застати, тому прийшла сьогодні зранку. Він по суботах майже завжди буває. Подзвонила кілька разів. Ніхто не відкрив. Я подумала — раз ні, значить, зайду поприбираю, коли вже я тут.