Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Гуляли весілля. Підпилі гості, діловиті фотографи, розпашілі молодята. Раз у раз хор голосів репетував «гірко!» Було задушливо і страшно накурено.

— Може, підемо в інше місце? — запропонувала жінка.

— Нікуди ми не підемо. Тут нормально, — буркнув чоловік.

«Якби я запропонувала залишитися, він би сказав „ходімо звідси“», — з гіркотою подумала жінка.

У її очах блиснули іскорки роздратування. Але і цього разу вона промовчала. Проковтнула образу.

— Є вісім вільних столиків, — з люб’язною усмішкою вставив пролазливий офіціант. — Он там і там…

— Самі розберемося, — обірвав його чоловік і, схопивши жінку за руку, потягнув її до найвіддаленішого.

Уже принесли замовлене, а чоловік усе ще не сказав ані слова. Він зосереджено пив каву. Дивився крізь жінку кудись усередину своєї ненависті. Його ліва рука перебирала чотки. Жінка знала, що нічого гарного така стриманість не передвіщає, і тому теж мовчала. Вона сиділа навпроти нього і думала про те, як добре було б поїхати геть. Усе одно куди. Аби подалі від цього жорстокого, грубого, брутального чоловіка, який колись здавався їй мужнім. Здавався ще три дні тому. Коли вона його ще кохала.

Нарешті чоловік кинув чотки на стіл і пригубив вина. Нахилився до жінки і крижаним шепотом запитав:

— Скажи мені, це ти його вбила?

— Кого?

— Сама знаєш кого. Відповідай, — щось зміїне було в його голосі, у його очах, у його істеричному спокої.

— Я не розумію, про що ти. Хтось помер? — у неї завжди виходило здаватися дурненькою, наївною.

— Не грай зі мною. Спочатку ти вкрала в мене ключі від його квартири. Потім прийшла й убила його, коли він був беззахисний, як дитина, — чоловік присунувся ще ближче і схопив її за вилоги атласного піджака.

Вона насилу вивільнилася і різко відсунула стілець. Довгоногий келих перекинувся, упав, розбивши порцелянову тарілку. Червона винна пляма розповзлася по скатертині. Офіціанти насторожилися. Один із них зробив знак охоронцеві.

Вона знову спробувала заспокоїти чоловіка.

— Милий, я не розумію, про кого ти говориш!

Але чоловік не слухав.

— Кляті баби! Ревниві, жадібні, дурні. Що він тобі зробив? Чим він тобі нашкодив? Будьте ви прокляті, і ти разом з ними усіма, убивце! — чоловік садонув кулаком по столу так, що кришталева попільничка зіскочила на підлогу. Упав ще один келих. Охоронець у цивільному пробирався між столиків, щоб утихомирити бешкетника. Весілля ледь принишкло і з цікавістю спостерігало за ними.

Чоловік нетямився. У його очах блищали сльози, руки тремтіли. Вона вперше бачила його в розпачі. «Якби я вмерла, він і бровою не повів би. А от смерть коханця так його потрясла…» — образа встромилася в мозок жінки розпеченою голкою. Утім, незабаром образа перемінилася ненавистю і презирством.

— Якісь проблеми, добродії? — поцікавився охоронець, ковзнувши поглядом по розгромленому столу.

Жінка зрозуміла, що подальше перебування в ресторані стає не тільки неприємним, а й небезпечним.

— У нього вмер друг, — пояснила вона і зробила жалісне обличчя.

Потім дістала із сумочки гаманець і кинула кілька банкнот на стіл. Більш ніж щедрі відступні. Та чайові.

Охоронець із розумінням кивнув.

— Ми, мабуть підемо, — жінка підвелася і рушила до виходу. Чоловік повільно послідував за нею.

Вони зустрічалися вже чотири місяці, але ніхто і не підозрював про їхній зв’язок.

Вони були дуже обережні. Уникали з’являтися разом у тих місцях, де могли випадково опинитися колеги чи родичі. У присутності сторонніх поводилися більш ніж стримано, навіть обідали разом лише два-три рази на місяць, обираючи напівтемні кафе, ресторани з окремими кабінками, бари дорогих готелів.

Тільки на дачі, яку він урешті-решт найняв спеціально для зустрічей, у них виходило по-справжньому розслабитися. Вони їздили туди на його джипі вдень у п’ятницю і поверталися до міста в суботу вранці. Іноді, дуже рідко, у суботу ввечері. «Мене чекають», — пояснював чоловік тоном, що не допускав заперечень. Вона покірно погоджувалася в повній упевненості, що його чекають справи, чекає шеф, чекають родичі, які постійно потребують допомоги.

І яким був її подив, коли з’ясувалося, що по суботах його чекає коханець. Гарненький стрункий хлопчик із чорними кучерями — чуттєвий юний Аполлон… Коли вона згадувала той похмурий вечір, що приніс їй це відкриття, у неї серце починало рватися з грудей…

Той вечір вона провела сам на сам із пляшкою «Смирнова». Вона ридала і гамселила кулаками по стіні. Методично викидала з вікна австрійський кавовий сервіз. Усі двадцять чотири предмети один за одним падали на асфальт, перетворюючись на друзки. Сервіз подарував їй цей безсовісний чоловік, який розтоптав її любов і гордість. Їй не потрібні ці чашки!