Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— А ви хіба живете не в Озерному? — здивувався Туполєв.

— Та що ви! В Озерному тільки дачі. Я сама з Балки, це п’ять кілометрів звідси.

— Продовжуйте, продовжуйте.

— Виходить, зайшла я, — Дарина Федорівна поклала руки на коліна і прокашлялася. — Начебто нікого не було. Але там біля гаража в нас така стійка, на ній бегонії в горщиках — Алік квіти дуже любив. Отож, ця стійка була перекинута і всі горщики перевернені. Ніби її хтось зачепив і вона впала. Воно нескладно зачепити, зараз самі подивитеся, але тільки Алік дуже акуратний був. І машину водив так обережно. Ніколи нічого не чіпляв. Тим більше своїх улюблених бегоній. Я подумала, невже злодії були? Підійшла до гаража, кричу: «Аліку!» А раптом він там? Ніхто, звичайно, не відгукнувся. Тоді я зайшла в будинок. Отут уже стало ясно, що в будинку нікого не було. У мене око накидане, знаю, коли був, а коли ні. Я собі подумала: а раптом Аліку стало зле, чи хтось його поранив, у нього ж робота знаєте, яка?

— Яка? — поцікавився Туполєв.

Звісно, так швидко встановити місце роботи убитого його колеги не встигли.

— Я його якось запитала. А він сказав: «Ви, Дарино Федорівно, фільм „Охоронець“ дивилися?» Я, взагалі-то американського кіно не люблю, але це дивилася чотири рази. Знаєте, там така любов і ця співачка така красива! Отож він мені і говорить: «Я, як герой того фільму, працюю охоронцем».

— А де саме, він випадково не сказав?

Дарина Федорівна задумалася на хвилину і заперечно похитала головою. Туполєв зупинив диктофон і перевернув касету.

— От я й кажу: подумала — а раптом з ним щось у гаражі сталося? Може, він там машину ремонтував і… Тим більше, якось тривожно було. На доріжці до гаража було брудно, наче машина все-таки проїхала.

— А сліди шин були? — насторожився Туполєв.

— Які там сліди, все дощ змив. А от багно подекуди залишилося. Біля в’їзду в гараж, під дахом, де не капало. Отож, я взяла в будинку ключ від гаража, він мені його залишав про всяк випадок, як щось станеться з електрикою, у нас же там у гаражі цей, як його, енератор.

— Генератор?

— Він самий. Я зайшла, аж тут… — Дарина Федорівна перехрестилася. — Ну, ви самі бачили.

— Бачив, — стомлено погодився Туполєв. — Скажіть, Алік проводив тут вихідні на самоті?

— Бувало й таке. Компаній він не любив, гостей у нього ніколи не було. Це легко визначити, коли посуд миєш. Знаю, що в нього бувала жінка. І ще один друг. Такий молодий вихований хлопець. Більше ніхто до нього не приїжджав. Здається, Алік був відлюдником.

— А ви бачили жінку, чи цього хлопця? Зможете впізнати, якщо знадобиться? — Туполєв знову ввімкнув диктофон.

— Ні, жінку ніколи не бачила. Один раз чула її голос. Там на веранді більярд. Коли там грають, усі розмови чутно на вулиці. Я якось заходила, місяці три тому. Як сьогодні, по зарплату.

— А що вона говорила?

— Пам’ятаю, вона кричала: «Аліку, це нечесно!» Голос такий неприємний. Вольовий, недобрий. Вона, по-моєму, об нього ноги витирала.

— А цей молодий друг?

— Цього я мигцем бачила ще на початку весни. Здається, у березні. Але він був у модній куртці на хутрі, каптур на голові. Обличчя не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю таке довге кучерявеньке волосся. А ще він був такий високий і худенький. Ноги як сірники. Напевно, їсть погано.

— Спасибі вам, Дарино Федорівно, — із щирою вдячністю сказав Туполєв. — Ви дуже допомогли слідству.

— Рада була допомогти, — жінка попрямувала до воріт.

Із гаража вийшла судмедексперт Марія Стрілецька.

— Ну що там, Машо? — запитав Володимир.

— Хайдаров Алі Рафігович. Насильницька смерть від електрошокера. Я знайшла два сліди зіткнення з голівкою пристрою — на шиї і на грудях. Смерть настала вчора близько шостої вечора. Інших ушкоджень тканин немає. Очевидно, що вбивство відбулося не в гаражі.

— А з чого це випливає?

— Коли людина вмирає, а від максимального розряду електрошокера смерть миттєва, мускулатура розслаблюється. Це стосується, зокрема, і сечового міхура. На місці, де лежить убитий, мною сечі не виявлено, отже…

— Зрозумів, зрозумів, — перебив її Володимир.

— А тепер, поки Волков там пальчики шукає, я поділюся з тобою деякими спостереженнями.

— Давай, поділися. Буду радий.

— По-перше, до підошов убитого пристали дві хвоїнки. Я їх упакувала. По-друге, на штанях свіжа пляма. Червоне вино. По-третє, у нього в кишені штанів документи. Права і талон техпаспорта на джип «Ніссан». Портмоне, багато грошей. І, по-четверте, його привезли сюди на машині, яка потім від’їхала.