Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

«Найгірше близьким», — сказала мені Малій Ольсен кілька днів тому, розповівши про самовбивство Раґнгільд Кюльсейд.

— Я трохи пройдуся, — попередив я пані Сьоренсен.

— Не забудьте про зустріч о першій! — гукнула вона мені навздогін.

— Що ти тут загубив? — підозріло запитав Сонцесяйний.

— Ти заборонив мені телефонувати щодо справи, яка мене цікавить, то я вирішив — ліпше зайду сам.

— Дуже мило, Мікаелю, але тобі не допоможе. Я надав усю доступну допомогу. Якщо ти не знайшов Раґнгільд Кюльсейд, то це твій клопіт.

— Я її знайшов. Тобто знайшов місце, де вона жила. Тепер хочу знати лише одне — хто її найближчі родичі.

— Це ж як? Вона померла?

Я розповів усе, про що довідався від Малін Ольсен.

— Ну, позбавила себе життя... що вдієш? Чимало людей накладають на себе руки. Багато, якщо не більшість, хоч раз замислювалися про самогубство.

— Так, але часто їхні вчинки залишаються незбагненими для оточення. Тут все інакше. Раґнгільд Кюльсейд заявила в поліцію на Юсефа Мардала, звинувативши його в зґвалтуванні, а справу моментально закрили. За рік вона вішається. Не вірю у випадковість. Вона мала чоловіка?

— Ні, не думаю.

— Брата? Батька?

Сонцесяйний зітхнув.

— Не знаю, Мікаелю.

— А якщо покопирсатися? Тобі це займе п’ять хвилин або й менше.

Замість відповіді, він підвівся.

— Ходи зі мною!

— Куди? — запитав я.

Сонцесяйний мовчки повів мене довгими коридорами, відмикаючи безліч дверей, угору сходами, поверхом вище. Там він постукав в одні непримітні двері й, не чекаючи на відповідь, відчинив їх.

Ми ввійшли в продовгувату кімнату, значно більшу, ніж звичні тісні закапелки Управління поліції. Четверо чоловіків та одна жінка сиділи за великим столом для нарад. На чолі столу стояв Ґюннар Маркюссен. Своїм вторгненням ми перевали його промову.

— Навіщо ти його сюди приволік, Карле Петтере? — запитав Маркюссен.

Сонцесяйний лише плечима стенув.

— Він далі допікає отією давньою справою про зґвалтування. А що у вас тут всі документи, то я подумав...

— Ти передав справу Маркюссенові? — вражено запитав я.

Сонцесяйний глянув ніби повз мене.

— Справа вже в них була. Невже ти сподівався, Бренне, що це наша з тобою маленька таємниця?

— Чого він тепер хоче? — запитав Маркюссен у Сонцесяйного, мовби мене тут зовсім не було.

— Виявилося, що Раґнгільд Кюльсейд повісилася.

Маркюссен перевів погляд на молоду жінку в кутку.

— Нам про це було відомо, Ліве?

— Про самогубство? Ні. У документах нічого такого немає.

— Звичайно, немає, — втрутився я. — Справу про зґвалтування закрили за рік до її смерті. Мені спало на думку, чи не залишився у неї хтось з близьких, чоловік або співмешканець.

— Натякаєш на помсту як мотив? — запитав Маркюссен і, не чекаючи на мою відповідь, знову звернувся до Ліве. — То що? Був хтось? Якийсь чоловік на горизонті?

— Не думаю... — відповіла Ліве. — У кожному разі, не пригадую.

— Заведи Бренне до себе в кабінет, подивіться обоє, що можна знайти по справі.

Ліве мала коротко підстрижене, висвітлене волосся, тіло свідчило про багаторічні інтенсивні тренування у тренажерних студіях. Такого бездоганного й цілком позбавленого особистого шарму кабінету я в поліцейському управлінні ще не бачив.

— Я чула про тебе, Бренне, — сказала вона, сідаючи за письмовий стіл.

— Навіть не сумніваюся. Маркюссен мене недолюблює.

Ліве похитала головою.

— Не від нього. Едвард Матре тебе згадував.

Це пояснювало безликість її кабінету. Вона не з Бергена. Я зустрічався зі старшим інспектором Матре в зв’язку з іншою кримінальною справою.

— Отже, ти з «КРИПОС»?

— Саме так.

— Як ведеться Едвардові?

— Наразі у відпустці.

Щось дивне було в її поведінці, у тому, як неспокійно бігав погляд, секундна заминка перед кожною фразою, але я не звертав уваги.

— Поглянемо на справу?

Ліве вийняла з шухляди зелену, трохи обтріпану теку, поклала на стіл, але навіть не збиралася її розгортати.

— У чому твоя логіка, Бренне? Чому нас має цікавити близький Раґнгільд Кюльсейд чоловік?

— Хіба ж не ясно? Той, хто любив Раґнгільд, запекло ненавидів Юсефа Мардала.

— Який це має стосунок до вбивства Бломберґ і Мьорк?

У тому, як вона називала обох жінок на прізвище, вчувалася цілковита байдужість, ніби вони були не живими людьми, а частиною статистичних даних. Можливо, так легше сприймати світ, працюючи в Головному управлінні поліції Норвегії.