— Що вона наклала на себе руки, ясно.
— У цьому домі?
Жінка здригнулася.
— Ні, слава Богу! Якби тут, ми б відразу переїхали. Це сталося там, у лісі, за будинком, — вона кивнула великим пальцем за плече. — Її знайшли на галявині, повішену на гілляці. І ніхто, звісно, нам цього не повідомив, коли ми купували будинок.
— Зрозуміло, маклери зазвичай таке замовчують.
— От-от! — криво всміхнулася господиня. — Знали б наперед, нізащо не купили б. Але всі навколо знали... Самовбивство стало місцевою історією, якщо розумієте, про що я кажу. Люди гуляють лісом, і завжди хтось приводить до дерева, тицяє на гілляку й каже: «ось тут, саме тут, та жінка повісилася». Ясно, що вперше про це почули діти. Уявляєте, як воно жити в домі самовбивці? Отаке... Діти прибігли тоді додому дуже налякані. Але ми вже більше про той випадок не думаємо. Нам тут затишно.
— Коли це було?
— Ми вселилися дев’ять років тому, десь перед тим... Може, десять-одинадцять років минуло.
— Чому вона наклала на себе руки?
— Чому люди позбавляють себе життя? Здебільшого через хворобу чи депресію, не витримують важкого життя. А найважче потім близьким, правда ж? Ніколи не розуміла, як можна заподіяти горе людям, які їх любили. Але якщо вони знали про їхню любов і все ж наклали на себе руки, то, може, не могли інакше.
— То ви ніколи не бачилися з Раґнгільд?
— На щастя, ні. Якби знала її особисто, можливо, вона б і досі нипала примарою у домі, але ж ні, не нипає... Та й не вірю я в привидів.
— Мамоооо! — знову долинуло з хати.
— Вибачте, мені треба йти. Дівчинка збирається на тренування і, мабуть, не може знайти спортивної форми, яка лежить у неї перед носом, на ліжку.
— Дякую за допомогу, — попрощався я.
Я повертався додому, сонце світило в спину. У кожному разі, Раґнгільд Кюльсейд не була ангелом помсти, як я уявив собі на мить. Вона давно померла, але я нітрохи не сумнівався, що Юсеф її зґвалтував. Усе збігалося: заява, розпач, що тобі не вірять, байдужість поліції, закриття справи, зрештою, самотня прогулянка до лісу й рішення піти з життя, бо вже було несила жити.
Наша система кримінального права сформована задля захисту обвинуваченого. Як адвокат, я завжди вважав, що так і повинно бути, що ця система добра й справедлива, а тепер уперше засумнівався. Жертва так само потребує захисту, як і зловмисник. У фарватері завжди залишаються людські трагедії та зруйновані життя.
У пам’яті зринула непрошена згадка про Геллє. Вона теж була жертвою. Сонцесяйний мав рацію, подумав я. Юсеф таки зґвалтував її. Можливо, вони й були коханцями до моєї появи в її житті, але що з того? Це зовсім не означає, ніби він не міг зґвалтувати її пізніше. Думка, що Юсеф так легко маніпулював мною, скористався моїми сумнівами й нерішучістю, спершу засоромила мене, а потім розлютила. Я мовби знову зрадив Геллє.
— Де Сюнне? — запитав я, повернувшись із суду.
— Вона сьогодні рано пішла додому, — відповіла пані Сьоренсен.
Я вирішив, що з мене на сьогодні також досить, кинув портфеля з документами на підлогу й пішов з контори.
Надворі розбуялася весна, стало тепло, дуже навіть тепло; вуличні майданчики кав’ярень вирували життям. Дорогою на Калфарет довелося зняти куртку й послабити краватку. Вдома я перевдягнувся у джинси та футболку, узяв собі з холодильника холодного пива й вийшов у садок.
Сюнне сиділа на лавці під сонячною стіною, розкинувши руки на спинці й випроставши ноги. Вона була в кросівках, лосинах і сірій футболці з темними від поту плямами під грудьми й пахвами.
— Привіт!
Сюнне здригнулася, розплющила очі.
— Я не чула, як ти прийшов.
— Хочеш пива?
— Щоб поновити відразу всі калорії, які щойно вибігала?
Я окинув оком її струнке тіло.
— Тобі не зашкодить.
— Тоді неси!
— Візьми моє!
Я простягнув їй відкриту бляшанку, а собі приніс іншу. Сів поруч на лавку.
— Гарне надвечір’я, — сказав я, відсьорбнувши ковток.
Першого теплого дня у році пиво, хай навіть з бляшанки, смакувало неймовірно, гостро й м’яко водночас.
— Здалось би щось погрилювати, — знову озвався я.
— А ти маєш гриль?
— Десь мав би бути. Давно ним не користувався.
— Може, завтра... Якщо погода протримається, — Сюнне відкинула на спинку лавки голову, заплющила очі. — Мені сьогодні, до речі, телефонували, — додала вона.
— Хто?
— Фредрікке Станг.
— Що хотіла? — запитав я, хоча й сам здогадувався.
— Повідомила, що їхня фірма більше не зацікавлена в злитті з нами. Коли я запитала, чому, вона порадила звернутися до тебе. Ні, не так, вона не назвала тебе на ім’я, радила звернутися до «самозакоханого ідіота», але я відразу здогадалася, про кого мова.
Читать дальше