Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Та ясно!

— Розкажеш, що сталося? — запитала Сюнне, не розплющуючи очей.

— Пригадуєш чоловіка, який нипав поночі в садку кілька днів тому?

Сюнне розплющила очі, повернула до мене голову.

— Як це пов’язано?

— Його звуть Адам Лід, небіж Барбари Бломберг.

Сюнне слухала моє пояснення з незворушним виразом обличчя, а коли закінчив, сказала:

— Не дивно, що Фредрікке розізлилася.

— Єльдар Єйрансон ще більше лютував, але він одержав те, на що заслуговував!

— Можливо... Хоча, з іншого боку, рацію цілком може мати Ярле Сейм, кажучи, що з тих великих грошей більше користі буде, якщо вони потраплять у руки місіонерів, аніж Адама Ліда.

— Не в цьому суть.

— А в чому, Мікаелю?

— Нічого подібного не трапилось би, якби Адам Лід не був наркоманом. Вони намагалися скористатись його беззахисністю, і це їм так не минеться.

— Гаразд... А хіба хтось забороняв Адамові з’явитися в нашій конторі за білого дня, розпитати, що відбувається, або знайти собі іншого адвоката. Ніхто не змушував його ховатися у кущах серед ночі й лякати нормальних людей. Якби хтось інший повівся у такий спосіб, ти, Мікаелю, нізащо не обдарував би його дармовою адвокатською допомогою. Тому я тут непевна, хто трактує наркоманів як звичайних людей, а хто — як ненормальних.

— Ну, це не зовсім одне й те ж... — почав я.

— Може, й так, Мікаелю, — урвала мене Сюнне. — Можливо, я навіть погоджуся з тобою в цьому конкретному випадку. Одного лишень не розумію, чому ти повівся саме так.

— Що ти маєш на увазі?

Її волосся звологло від поту, приклеїлося до чола. Вона відгорнула його роздратованим рухом.

— Ти знаєш, про що я. Кидаєшся зі старту щось робити... Чому не порадився спершу зі мною? Ніби напрошуєшся на сварку. Ніби хочеш зруйнувати оте все добре, що є в тобі.

— Я не думав...

Сюнне підвелася, стала між мною і сонцем — довгий, чорний силует.

— Я, до речі, переїжджаю за два дні, — сказала вона.

— Через оце непорозуміння?

— Ні, не тому. Звільняється моє помешкання. А тепер я піду в душ...

Я ще довго сидів, дивився на тіні, які поволі повзли моріжком, аж доки сонце сховалося за деревами сусідського саду. Потім підвівся і пішов у дім. Решту вечора провів на канапі, читаючи книжку. Сюнне більше не з’являлася на очі. Іноді з другого поверху долинали її кроки, один раз за весь вечір я почув, як вона поралася внизу, на кухні, але до вітальні не зайшла й не гукнула, як завжди, «на добраніч».

Ближче до півночі я ліг спати. Але не спалося. Думки невпинно кружляли в голові. Звісно, Сюнне мала рацію, треба було поговорити з нею, перш ніж іти на зустріч з Ельдаром Ейнарсоном, і я не знав до пуття, чому ж не поговорив. Я не вважав себе самодеструктивним типом, який несвідомо створює проблеми й конфліктує з усіма, кого любить і поважає. Якби я заздалегідь порозмовляв з Сюнне, подумав я, вона знайшла б інший спосіб залагодити справу. Раціональніший, з розумнішим підходом, який дав підстави би мені не спалювати за собою мостів і не наживати ворогів, зате менш задовільний і не такий веселий.

Хай там як, але доведеться просити в неї вибачення і знову сподіватися на прощення.

Я прокинувся з відчуттям, ніби щось забув. Якась думка чи намір розвіялися разом зі сном, який мені снився. Через штори пробивалося денне світло. Я примружено глянув на будильника на столику біля ліжка. Чверть на сьому. Надто рано вставати. Обернувся спиною до нового дня, натягнув на голову ковдру, але марними були мої спроби знову заснути. За пів години я встав, помився в душі й зійшов на кухню поснідати.

О пів на восьму вийшов з дому. Сюнне ніде не було ні видно, ні чути.

Заповідалася гарна днина.

На деревах порозпускалися молоді, яскраво-зелені листочки, ошаліло щебетали пташки, пішоходи крокували пружною ходою, а велосипедисти зграйками обганяли застряглі в корках автомобілі — у напрямку до центру міста. То був один з тих ранків, коли всі проблеми враз видаються мізерними й неважливими, коли молоді свято вірять, що житимуть вічно, а старі сподіваються протягнути ще хоч трохи. Та попри життєрадісний ранок я не міг позбутися тривоги.

Аж згодом, у розпал дня, збагнув, що мене мучило. Можливо, до мого стану спричинилася робота над новою справою, сумною і цілком пересічною історією: авто з молодими людьми вилетіло на узбіччя, у дорожньому нещасному випадку загинула пасажирка, сімнадцятирічна дівчина. Водієві висунули обвинувачення у ненавмисному вбивстві. Захищати бідолаху мене попросив його батько. Як завжди в таких випадках, я гостро відчував, наскільки все нікчемне й непотрібне, як мало бракує, щоб життя невідворотно пішло шкереберть, яке нездоланне горе огорнуло батьків, які втратили доньку, а дівчині ще б жити й жити.