Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Дивно, хоча можливо. Іноді здається, ніби весь світ сидить в соціальних мережах, жваво викладає історії свого життя в особистих статусах, однак це ілюзія. Маса звичайних людей не залучені до мережевої діяльності — з різних причин. Хоч би портрет його знайти... Щось в імені вчувалося начеб знайоме. Нелогічно, бо я обов’язково згадав би, якби хоч раз зустрічався з Рікардом Гаррісом. Ірландський актор з таким самим іменем, якого підвісили гаком за ребра у фільмі вісімдесятих років про індіанців, справив свого часу незабутнє враження на мене.

Але я так і не зумів ухопитися за ниточку невиразного спомину на дні підсвідомості.

Я просидів пів години, дивлячись у відчинене вікно й барабанячи пальцями по письмовому столі. Не міг зібратися докупи і взятися до роботи. Ніби на щось чекав.

Зрештою, знову зателефонував Ліве.

— Ну що?

— Щось... щось знайшли про нього?

— Навіть якби знайшли, чого б це ми, до лиха, мали з тобою ділитися?

— Бо ви нічого не знали б про Рікарда Гарріса, якби не я. Ти мені винна послугу.

— Нічого я тобі не винна! Таких зобов’язань у нас немає, і ти це добре знаєш, — я мовчав, тож за короткий час вона озвалася знову. — За Рікардом Гаррісом нічого протизаконного не числиться. Ми тут трохи понишпорили... обережно... Його вже кілька днів немає вдома.

Здалеку в слухавці долинав чийсь голос, начеб Маркюссена.

— Вибач, мушу закінчувати розмову, — тихо сказала Ліве.

До кабінету зазирнула пані Сьоренсен і попросила дозволу піти додому трохи раніше.

— Грильпаті на терасі, — пояснила вона.

Я кивнув, погоджуючись. Цікаво, чи є ще десь у світі місто, де гарна погода ставала б приводом раніше відпроситися з роботи додому?

Відразу за пані Сьоренсен у дверях виринула Сюнне. У жовтій сукні й білих кросівках.

— Я зустрічаюся з друзями на пиві у Верфтеті, — сказала вона.

— Гарно розважайся! — побажав я.

— Може, з нами?

Я похитав головою.

— Не зараз. Чекаю на... телефонний дзвінок.

— Ну, добре, — сказала Сюнне й пішла.

То була простягнена рука до примирення після вчорашньої суперечки. Я мав би погодитися чи принаймні пояснити свою відмову. Не знаю, чому так не зробив. Відчував — щось наближається до завершення.

Або ж лише починається.

Через відчинене вікно кабінету я спостерігав, як поволі міняється ближче до вечора денне світло, від сліпучо-білого до тепліших і глибших тонів, немов рефлекси на відполірованій мідній поверхні.

Усе, врешті-решт, зводилося до Юсефа Мардала.

Абсолютно все.

Він був чорною дірою, навколо якої усе закручувалося; невидимим енергетичним полем, яке всмоктувало все навколо, а потім випльовувало по інший бік сплюндровані, спотворені рештки.

Вони були засліплені його талантом, і Барбара, і Геллє, а тому бачили лише те, що він хотів, аби вони бачили: його шарм, небезпечну звабу. Вони ніби грали у фільмі з Джеймсом Діном у головній ролі. Але то було не кіно. Тепер вони обидві мертві.

Я думав про Рікарда Гарріса, намагався збагнути його спосіб мислення. Рікард прагнув помсти, я навіть не сумнівався. Вони були юними, збиралися жити разом, стояли на початку свого життя, але Раґнгільд Кюльсейд цього було недостатньо. Недостатньо, після того що вчинив з нею Юсеф Мардал. Юсеф знищив її життя, а Рікард Гарріс не зміг його врятувати.

Зло завжди має більшу питому вагу, ніж любов. Тож чи не стало метою помсти відновлення порушеного балансу, бажання розкласти однакові частки страждань на обох шальках терезів? Мені здавалося, Рікард Гарріс мислив саме так, а тому вбив не Юсефа, а тих, хто був йому близький, хто багато для нього важив.

Убивство з помсти незаконне, примітивне й осудне з погляду моралі, проте не ірраціональне. Навпаки, прагнення урівноважити зло злом глибоко закладене в людській сутності. Око за око, зуб за зуб — найдавніший закон людського суспільства. Я був певний, що в усіх вчинках Рікарда Гарріса закладена певна логіка. Йшлося про перспективу, про світоглядну позицію.

Про те, щоб бачити світ так, як він його бачив.

Рікард Гарріс, мабуть, не спускав очей з Юсефа Мардала, скрадався за ним слід у слід, фіксував усіх, з ким він зустрічався. Бачив, як Юсеф ходив додому до Барбари Бломберг, проводив з нею час, може, навіть бачив за шторами їхні силуети в обіймах. Він міг стежити за Юсефом, коли той виходив з будинку, розвальцем простував до авта, самовдоволеною ходою чоловіка, у якого щойно був секс з жінкою. Те саме відбувалося і у випадку з Геллє.