Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Формально я все ще адвокат Юсефа, переконував я сам себе. Тому мав право й обов’язок вивчити всі варіанти задля з’ясування істини. Хоч поліція багато про що подбала в ході розслідування, але ж, напевно, не про все. З поля зору їхніх радарів — та й мого — випадала постать Тьондера Тулоса. Якби не слова Юсефа Мардала, що Тьондер не настільки скалічений, як вдає, сам би я ніколи не засумнівався. Тоді я відкинув будь-які припущення як вигадку Юсефа, його бажання вигородити себе й перекласти підозри на іншу людину. А якщо це правда?

Я пригадав своє здивування того різдвяного дня, коли я вперше побачив, як прудко й легко рухався Тьондер. Але не надав тому великого значення, та, коли сумнів пустив глибше коріння, уже не зміг його позбутися. Відомі ж непоодинокі випадки вдалого обману соціальних служб. У моїй адвокатській кар’єрі подібне також траплялося. Я знав, як далеко готові зайти люди в використанні щедрості держави з високим добробутом, і не вірив у надзвичайну безкорисливість родини Тулосів. У своєму житті вони скоювали й гірші злочини, ніж шахрайство.

О сьомій я зупинився біля крамнички. Вона була зачинена, але я пам’ятав, що казала продавчиня. Щосереди, увечері, Борд Тулос грав у карти з давніми друзяками. Я став так, щоб бачити дорогу. Не велика біда, якщо Тулос упізнає авто, може, й узагалі його не помітить. Старенький чорний «мерседес-універсал» не з тих транспортних засобів, які привертають увагу. Про всяк випадок я опустив дашок від сонця, щоб приховати обличчя, і наготувався чекати.

Важко було не розгубити увагу, проте надто зосереджуватися теж не було потреби. Коли Борд Тулос з’явився за чверть перед восьмою, я відразу впізнав його авто за характерним синім кольором, хоч і не встиг розгледіти обличчя водія за кермом, бо той швидко шмигнув повз мене.

Я завів двигуна і поволі рушив з місця. Цього разу не під’їжджав до самого подвір’я, залишив свого «мерседеса» у кишеньці автобусної зупинки на головній дорозі, перевіривши спочатку розклад руху на стовпі. До ранку жодного автобуса не передбачалося.

Попри захмарене небо, вечір був теплий. Золотиста смуга на горизонті обіцяла погожий завтрашній день. Я спускався стрімким схилом вулиці, обдумуючи тактику візиту. Жодного сенсу дзвонити в двері. Якщо Тьондер зумів обвести довкола пальця лікарів і соціальні служби, то заввиграшки обдурить і мене. Я хотів лише поспостерігати за ним. Не видаючи своєї присутності. Можливо, то був не найліпший у світі план, але кращого я не придумав.

Я не пішов через подвір’я між будинками, а обійшов хутір знизу, з тилу. Тримався лівого боку, там було не так похило. Видершись на схил, я рушив до кута маленького одноповерхового будиночка, де мешкав Тьондер. Перед фасадом викладена пласкими каменями тераса. Біля самої стіни, під дашком, стояли два дерев’яні стільці, помальовані морилкою, зі смугастими подушками-сидіннями. У вікнах світилося.

Я нерішуче зупинився, потім підійшов ближче й зазирнув досередини. Нікого. За кілька секунд у проймі дверей на протилежному кінці вітальні щось майнуло, на підлогу впала тінь. Я чекав, але більше нічого не ворушилося, ніхто не з’явився у полі зору.

Я помітив, що вітальня не мала виходу на терасу. Дивно... Якби комусь заманулося покурити, довелось би виходити надвір через головний вхід по інший бік будинку. Я глянув на теракотовий горщик між стільцями, повний по вінця недокурками. Надто пізно здогадався: Тьондер може обійти дім, щоб покурити на терасі.

Я гарячково шукав, де б заховатися, але зненацька побачив його за два метри від себе. У нього й, справді, була тиха хода, він рухався безгучно. Кремезний чолов’яга, на голову вищий за мене, з широкими, могутніми плечима. Він вражено глянув на мене, глухо заревів і підняв угору кулаки — удвічі більші за мої.

Я зреагував інстинктивно. Не думаючи, ударив і поцілив просто під вухом. То був незграбний, слабкий свінг; від удару я похитнувся, а ось результат виявився зовсім несподіваним. Тьондер заголосив, упав навзнак, затуляючи руками голову.

— Не бий! — скавулів він, відповзаючи на спині вбік. — Будь ласка, не бий!

Я приголомшено дивився на нього.

— Більше не битиму. Я вдарив, бо сам злякався, — виправдовувався я.

Тьондер мав вигляд побитого пса, страх скував усе його тіло. Губи тремтіли, налякані розгублені очі повні сліз.

— Вибач! Я не хотів тебе скривдити. Я заблукав і не сподівався чиєїсь появи. Я вже йду геть...

Тьондер мовчав, сторожко дивився мені вслід, доки я не зник за кутом будинку. Я піднявся угору вуличкою, сів у авто і поїхав.