Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Що за вигадки?! Хочеш міняти адвоката лише тому, що я прийшов на день пізніше? Це абсурд! Я віддав перевагу вивченню документів. Це набагато важливіше, ніж...

«...тримати тебе за ручку», — хотів додати я, але вчасно прикусив язика.

— Ні, не тому, — сказав Юсеф. — Скільки років мені можуть дати?

— Якщо засудять? Важко сказати. Десять, дванадцять, може, більше...

— Ну, ось! Я не можу дозволити пустити решту свого життя псові під хвіст! Те, як ти повівся на суді... просто здався, без боротьби, — він похитав головою. — До дідька! Так не піде! Мені потрібний боєць! А ти слабак!

Юсеф глузливо глянув на мене.

Я відчайдушно намагався втримати незворушну маску на обличчі. Інстинктивно відчував, що Юсеф Мардал належав до того типу людей, які позитивно реагують на вияв сили. І навпаки, слабкість інших може вивільнити в їхніх душах найжорстокіших демонів.

— Звісно, можеш чинити, як тобі заманеться, — удавано безтурботно сказав я. — Просто цікаво знати, яких дій ти очікував від мене?

— Ти міг вдатися до всіх класичних адвокатських трюків, а замість того не зробив нічого! — голос його звучав агресивно.

Я, щосили стримуючись, нахилився до нього.

— Кажеш, хочеш бійця? Охоче вірю, але тут тобі не бар, де можна комусь натовкти пику, Юсефе. Це — війна. Тобі потрібний генерал, який знає, коли час вступати в бій, а коли треба й відступити. Мусимо змиритися з поразкою у деяких битвах. Битви не важливі. Важливо — виграти війну! — я підвівся. — Так що вибирай Юсефе адвоката собі до смаку. Щасти!

Юсеф завагався.

— Ти вважаєш, що зумієш виграти війну?

— Зумію, — твердо відповів я, хоч сам не дуже в це вірив.

Юсеф кивнув, ніби нарешті почув те, що хотів почути.

— Можливо, я трохи поспішив з висновками, Бренне!

— Це означає, що я залишаюсь твоїм адвокатом?

Я лишень хотів мати цілковиту певність, позбутися будь-яких сумнівів, тому й перепитав.

— Ти в ділі.

Я присунувся ближче.

— Тоді берімося до роботи! Насамперед мушу попередити. Затям собі, якщо ти вбивця, то я не хочу цього знати, гаразд? Бо інакше не зможу переконувати суд у твоїй невинуватості.

— Що? Ти допускаєш, що я міг убити? — запитав Юсеф, і його здивування видавалося щирим.

— Не в цьому суть... Я лише намагаюся донести до тебе, що...

— Я не вбивав Барбари! Я не робив цього, трясця твоїй матері!

Я бачив його обурення і розпач, і зі здивуванням упіймав себе на тому, що вірю йому.

— Чудово, що ти не вбивав Барбари, — озвався я після короткої мовчанки. — Але таки переспав з нею. Навіщо сказав поліції, що не мав з нею інтимних стосунків?

— Я запанікував. Усі ж знають, що її вбили, і я добре розумів, чому мене заарештували.

Юсеф Мардал не був дурнем, удався до єдиного вірогідного пояснення. Це навіть могло бути правдою.

— Я і досі не розумію, звідки взялася моя сперма, — додав він. — Як уже казав, я користувався презервативом.

— Можливо, неохайно його знімав.

— Ні, не думаю... Знімав у туалеті, а потім спустив в унітаз.

— Пляму знайшли на оббивці канапи. Ймовірно, краплина сімені скотилася з пеніса. Таке буває.

Він замислився.

— Мабуть, маєш рацію. Так могло статися...

Я не відразу поставив наступне запитання.

— Секс був добровільний, чи ти її змусив?

Юсеф засміявся.

— Змусив? Ти жартуєш? Вона насилу дочекалася, доки я зняв труси, — так нетямилася від похоті.

Я спробував приміряти його слова до того образу Барбари, який склався у моїй уяві, і не зміг. Не те, щоб це мало якесь особливе значення. Люди зрідка бувають такими, якими їх собі уявляють, а я ж заледве її знав.

— Раніше ви теж займалися любощами?

— Ні, хоч я знав, як її вабило до мене.

— Звідки?

Юсеф пересмикнув плечами.

— Просто знав і все. Ще відтоді, як ходив на її курси. Манера поведінки. Вона могла прихилитися до мене, покласти долоню на мою руку або наче ненароком припасти тілом. Сам знаєш, як воно є.

Я знав.

— Гаразд, — прийняв я його пояснення. — А як ви того разу опинилися в ліжку?

Він знову пересмикнув плечами.

— Барбара запитала, чи не хотів би я прийти до неї додому. Я мав показати їй новий текст, чернетку новели.

— Показав?

— Ні, не встиг... Уже за п’ять хвилин ми опинилися в ліжку.

— Отже, ти з нею переспав, але не вбивав?

— А нащо? Вона допомагала мені з писанням, мала наміри й далі допомагати. Коли я пішов, вона була гола, розморена й жива, — Юсеф похитав головою. — А вже наступного дня її вбили. Важко повірити...

До мене не відразу дійшов сенс його слів.