Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Я розумів, що знав про нього надто мало, аби відповісти на своє запитання. Поступово знання прийде, я мушу довідатися про нього якнайбільше: ким він був, які мрії виношував, що могло довести його до шалу. Я зробив ще одну позначку в нотатнику.

«Прочитати „Залізні легені “!» записав я собі нагадування великими літерами.

Записав і згадав інше. «Я ж користувався презервативом», — прошепотів він до мене. Я ще раз проштудіював теку з фотографіями, помітив ледь видний синець на одній груді, другий синець — угорі стегна. Розгорнув звіт судово-медичної експертизи. Лікар-патолог також завважив гематоми. А ще невеликі розриви, у вагіні та в анусі.

«Рани спричинені ймовірним зґвалтуванням», — написав він у рапорті.

Ніяких згадок про сперму в вагіні, анусі, гортані чи інших частинах тіла. Де ж вони знайшли ту сперму, і приголомшили мене цим відкриттям ще на судовому слуханні? Тоді я не зосередився на інформації, не мав часу так далеко загадувати дорогою на засідання суду. Мені лише запам’яталося, що сліди сім’яної рідини знайшли на місці злочину, і, якщо вірити тесту ДНК, вони, безсумнівно, належали Юсефові Мардалу. Я гарячково гортав виписки, звіти й аналізи, доки нарешті знайшов.

Виявляється, сліди виявили на канапі. Маленьку пляму на оббивці. Ото й усе, але цього було достатньо, щоб посадити Юсефа Мардала щонайменше на чотири тижні в тюрму. Можливо, й на довше, якщо не трапиться чогось драматичного. Чи мала поліція достатньо доказів проти нього, щоб висунути обвинувачення і засудити, ще велике питання, але жодного сумніву — вони мали вагомі причини для підозр й утримання під вартою.

Якщо я не знайду інших суттєвих доказів.

Я схопив телефона і зателефонував в Управління поліції. Не здивувався, що Ґюннар Маркюссен досі сидів у своєму кабінеті. У слідчих часто бували ненормовані робочі дні, надто коли йшлося про вбивство.

— Слухаю, Бренне, — сказав він сухо. — Твій клієнт хоче зізнатися чи ти телефонуєш просто побазікати?

— Адам Лід, — коротко кинув я.

— Хто?

— Небіж Барбари. Який утратив би спадок, якби не її смерть.

— Ага, справді. Вибач, довго засидівся і втомився. То що з ним?

— На противагу моєму клієнтові, Адам Лід мав мотив.

— Мав, але, на біду тобі й твоєму клієнтові, він не вбивав своєї тітки.

— Певний?

Маркюссен позіхнув у слухавку.

— Певний? Так. Він один з найімовірніших кандидатів, тому ми ретельно перевірили все, з ним пов’язане. Чоловік має алібі.

— Неспростовне алібі?

— На те скидається. Пообіддя і вечір він провів у компанії трьох або чотирьох інших осіб, не пригадую докладніше, скільки їх було. Головне інше — усі присягаються, що були разом з Адамом Лідом у час скоєння вбивства. Чого ще треба? Вибач, що розчарував тебе!

Щось не видавався він засмученим.

— Нічого подібного в документації я не знайшов.

— Ну, не нафантазував же я. Або ти не догледів, або запис допитів ще не долучили до справи. У кожному разі, про Адама Ліда можеш забути.

Я подякував і поклав слухавку. Треба закруглятися на сьогодні. Зайве стресувати заздалегідь. Минуть місяці, доки справа закінчиться. Ще буде доволі часу перебрати всі деталі, і не раз. Ще буде доволі часу, щоб знайти слабку ланку в ланцюжку поліцейських доказів, щоб продумати різні гіпотези; ще раз і ще раз перевірити алібі Адама Ліда й, можливо, перевести слідство на пошук інших підозрюваних. Я покинув теки на столі, одягнув пальто й подався додому.

Піднімаючись довгим Кальфарським схилом упіймав себе на тому, що насвистую собі під ніс. Уперше за тривалий час почувався бадьорим, жвавим і життєрадісним. Усім своїм єством відчував, що нарешті допався до справи, на яку так довго чекав.

Резонансна справа.

Для когось, напевно, це було б дивно й гротескно, але для адвоката нема нічого ліпшого на світі за вбивство. Бо це надзвичайний виклик. Задля таких справ я живу. І — що також важливо — саме з таких справ я живу.

Коли Юсефа Мардала виводили з зали судових засідань, він мав доволі розгублений вигляд, зате за два дні, коли ми зустрілися з ним у кімнаті для відвідин в окружній тюрмі Бергена, він уже знову повернув собі пихату міну й недбалу ходу.

Я підвівся, простягнув руку, але Юсеф удав, ніби не побачив мого жесту.

— Ти не прийшов учора, — терпко сказав він.

— Я телефонував і попередив, що не зможу.

— Я хочу іншого адвоката.

Минуло кілька секунд, перш ніж до мене дійшов сенс сказаного.