Крис Тведт - За браком доказів

Долинув глухий скрик і все стихло.

— Сам лети, сраний покидьку! — промовила вона й заплакала.

Я розплющив очі й побачив Сюнне, яка сиділа на стільці біля ліжка, виструнчившись, мов учениця за партою; так само, як минулого разу, коли я прокидався, і позаминулого — теж. Лікарі чотири години мене латали. Іноді боліли операційні рани, особливо при кашлі чи якщо забувався і необережно поворухнувся, та найгіршим наслідком поранення було запалення черевної порожнини. Два дні гарячки і страху смерті, аж доки нарешті подіяли антибіотики й загасили запальний процес.

Ми небагато розмовляли цими днями. Не відчувалося такої потреби. Сюнне була поруч, клала холодний компрес на чоло, коли діймала гарячка, приносила попити, коли я відчував спрагу, і поки що цього було достатньо. Іноді, коли Сюнне читала чи просто дивилася у вікно, я розглядав її. У ній жило нове життя. Життя, яке в той чи той спосіб уплететься у моє життя.

То була приємна думка.

Сюнне завважила, що я прокинувся, поклала прохолодну долоню на моє чоло.

— Як почуваєшся, Мікаелю?

— Незле.

— Телефонував Маркюссен, хоче тебе провідати. Я дозволила, за умови, що відвідини не потривають надто довго.

Я обережно підсунувся трохи вище на подушку, спробував знайти зручне положення, але вже з досвіду знав, що такого немає. Лікарняні ліжка піднімаються й опускаються у будь-яке положення, лише не в те, яке природне для людського тіла.

Ґюннар Маркюссен тримав перед собою букет, наче зброю.

— Дай мені, — врятувала його Сюнне. — Знайду якусь вазу, а ти сідай на мій стілець.

Маркюссен вдячно кивнув, але пропозицією не скористався, далі стояв біля ліжка, дивлячись на мене згори вниз.

— Здається, ти виживеш, — нарешті промовив він.

— Лікарі теж так кажуть.

— Тобі щастить більше, ніж ти заслуговуєш. Було з біса легковажно йти туди самому.

— У той момент моє рішення видавалося єдиним правильним. Я думав, що зможу вмовити Маґнуса отямитися. Але в цій справі все не так, як насправді, еге ж?

— Твоя правда… Усе не так. Ми дуже помилялися від самого початку, але й ти помилився. Я ніколи не вірив, що Ельдар Нурайде вбивця.

— Багато що вказувало саме на нього.

— Так, але й не менше фактів не трималися купи.

Я кивнув.

— Знаю… Він ніяк не міг передбачити, що Маґнус після втечі так швидко добереться в Далгайм. Та й Конрада те ж стосується, він не міг вирахувати, що…

— Якщо не він сам спланував утечу, — урвав мене Маркюссен.

Про це я не подумав.

— А він міг влаштувати втечу?

— Думаю, що так. Перша прогулянка Маґнуса за межами закладу значилася у розкладі відділення. Конрад запросто міг довідатися, коли саме. Я припускаю, що він заздалегідь украв скутер і сказав Маґнусові, де його заховав.

Невиразний спогад сплив у моїй голові.

— Якось я запитав Маґнуса, чому він так рветься додому, — поволі добуваючи слова, сказав я. — Він відповів, що на нього чекає родина, наполягав, що рідні тужать за ним. Можливо, до цього приклався Конрад.

Доки ми розмовляли, у палату ввійшла Сюнне з квітами у вазі, поставила їх на мій нічний столик.

— Я бачила Конрада того єдиного разу, коли відвідувала Маґнуса.

— Ти ніколи про це не розказувала, — здивувався я.

— Я ж не знала, хто він. Сидів собі доглядач за дверима й пильнував. Один раз, коли Маґнус повівся надто збуджено, він втрутився у розмову й попросив його вгамуватися. Пригадую той випадок тому, що самого Конрада не бачила, лише чула його голос, який ніби впливав у кімнату для зустрічей. А потім Маґнус сказав, що з ним розмовляв брат, — Сюнне мимоволі пощулилася. — Звісно, я сприйняла його слова за викривлення свідомості. А тепер сумніваюся… Бо ж Конрад був його братом. І Маґнус, певно, це знав.

— Він і нам про це торочив! — вигукнув я. — У суді… Ще страшенно розізлився на прокурора. «Мій брат це скоїв», сказав він, але його ніхто не слухав.

— Усі ж вважали його юродивим, — кивнула Сюнне.

— Маґнус і є юродивим, але не буйним, як усі думали. Він не є небезпечний.

— Думаєш? — недовірливо запитав Ґюннар Маркюссен. — Ще ж є убивство брата.

— Я поновлю ту справу, гарантую, — запевнив я.

— А як бути зі списками тих, кого він начеб хотів убити?

— Єдине ім’я, позначене хрестиком, Гоконове, — замислено промовила Сюнне. — Гадаю, він записував імена, щоб пам’ятати найближчих: кого і як звати, хто помер, хто живий.

— Можливо, — неохоче погодився Маркюссен. — А ви чули? Бріка знайшлася.