Крис Тведт - За браком доказів

— Це ти його вмовив, що йому загрожує небезпека?

— Та казав щось таке…

Я розтулив рота, але слів не було. Раптом відчув шалений напад болю, обхопив руками живіт і застогнав.

— Болить? — запитав Конрад.

Я зміг лише мовчки кивнути.

— Вибач… Скоро все скінчиться.

Біль накочувався наче хвилями.

— Для чого ця комедія? — запитав я у проміжку між нападами.

— Щоб убити його, звичайно! Чесно кажучи, я думав, що прикінчив його на хуторі, але грубо прорахувався.

— То це ти їх убив? — вражено запитав я.

— А ти не такий розумник, як я спершу думав. Це ж ясно, мов білий день!

Я відчув, як щось мокре просочується крізь сорочку й куртку, але не мав сили нахилити голову, щоб подивитися. Міцно вчепився поглядом у Конрада.

— Тобі цікаво, чому?

Я зміг лише кивнути.

— Через П’ятницю, гадаю. П’ятниця був моїм собакою. Шибеник на коротких, як ніжки від комода, лапах, з великими бурштиновими очима. Він був для мене всім на світі.

Голос його приглух, мовби він розмовляв сам з собою.

— Ми завжди були разом. Сіверт не надто зрадів, що я взяв П’ятницю з собою, але терпів його за однієї умови: я пильнуватиму, щоб він не ганяв овець. І я пильнував, присягаюся! Але, звичайно, шибеник іноді ганявся за вівцями. Звісно, ганявся. Біг за ними щодуху, як вітер.

Я уявив собі криваву картину: нещасне ягня, роздерте на шматки гострими кутніми зубами.

— Думаю, йому ніколи не кортіло їх наздогнати, — вів Конрад далі. — Йому просто подобалося гасати за ними, заливаючись дзвінким гавкотом. Йому ніколи в житті не було так весело. Коли мені нарешті вдалося його упіймати, він уже ні на що більше не мав сили, — Конрад на мить замовк. — Тоді Сіверт взяв рушницю і пристрелив його. Просто на подвір’ї, у мене на очах. Розніс вистрілом голову. Забризкав усе кров’ю і мозком.

Конрад кивнув, ніби щось стверджуючи самому собі.

— Так, тому… Він забрав у мене того, кого я любив, а я забрав у нього тих, кого він любив.

Я недовірливо дивився на нього.

— Ти позбавив життя трьох людей через собаку?

— Ні, чотирьох! Гокон став першим. То він спустив П’ятницю. Вони з Маґнусом ледь животи не понадривали від реготу, дивлячись, як я намагався його зловити. Але Гокон вже не сміявся, коли я відрізав йому голову.

Я глянув на Маґнуса. Конрад без проблем розгадав мій погляд.

— Маґнус схибнувся розумом задовго до того, як знайшов мертвого Гокона. Те, що він тинявся вулицями з братовою головою в руках, і всі подумали, що він убив, не планувалося. То був просто бонус.

— Ти більше хворий, ніж він, — прошепотів я.

— Мабуть, у генах закладено. Розумієш, Сіверт Саннторв був моїм батьком, але ласкавішим до мене від цього не став. Він грав мою матір, як і всіх жінок, на кого кинув оком.

— Ґвалтував її?

Конрад розсміявся.

— Дуже сумніваюся! У такому разі, він єдиний, кому довелось би силоміць залізти їй в труси. Зазвичай достатньо було принести їй пів пляшки оковитої.

Конрад обернувся до Маґнуса, який стояв прихилений до муру з відсутнім виразом на обличчі. Навряд чи до нього дійшло хоч слово з цієї розмови.

Конрад згріб за сорочку на його грудях і шарпнув до себе.

— Ні, — опирався Маґнус, але я бачив з його рухів, що він надто очманілий від ліків, аби чинити справжній опір.

— Час закінчувати, брате, — стиха промовив Конрад. — Час стати вільним. Час летіти…

Навіть у своєму затуманеному стані, я розумів, що станеться далі. Конрад скине Маґнуса з галереї і скаже, що діяв з метою самооборони. І звинуватить Маґнуса в моєму вбивстві.

Конрад двічі підставляв Маґнуса, то чому б це не мало спрацювати втретє? Ніхто не зможе довести його брехні.

Я намагався зібратися з силами й звестися на ноги, розумів, що помру, якщо не зумію оборонитися, але не зміг. Я глянув на живіт, побачив кров, яка витікала з мене й скрапувала на дощаний настил галереї. Дивно, але я не відчував страху, лише незмірний смуток, що не зумів захистити найважливіше в своєму житті.

Бачив себе наче збоку. Бачив боягузтво чоловіка, який не спромігся сказати коханій жінці, що хоче бути з нею разом. І з дитиною…

Мені здалося, що Карла матеріалізувалася з повітря. Лише згодом я здогадався, що вона ховалася, присівши за виступом стіни. Рухи її були блискавичні, виважені, рішучі. Обома руками вона щосили вдарила Конрада між лопатками. Той хитнувся, відпустив Маґнуса, напівобернувся й приголомшено глянув на Карлу. А тоді, перечепившись за низьку балюстраду бійниці, впав униз.