Крис Тведт - За браком доказів

— Що з тобою діється? — запитала вона сухо.

— Вибач, що я так несподівано зник. Дещо сталося.

Сюнне мовчки вислухала мою розповідь.

— Був би вдячний, якби ти повідомила Карлу.

— Повідомлю, вона тут, біля мене.

Я замнувся.

— Сюнне…

— Що?

— Ми впораємося… Усе буде добре!

Сюнне відклала набік телефон. І що це мало б означати — «ми впораємося »? Чому не сказати прямо, замість отої порожньої фрази « усе буде добре »? Вона якийсь час сиділа непорушно, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Раптом збагнула: якщо Мікаелеві колись довелось би обирати між нею, дитиною і клієнтами, він обере клієнтів.

— Що відбувається? — запитала Карла, повертаючи Сюнне до реальності.

— Маґнус Саннторв. Він утік.

Сказані вголос слова спричинили миттєву нудоту. Картина попередньої втечі виразно постала перед очима, мить, коли вона зрозуміла, що і її вина в тому була — кров трьох людей і на її руках. Усвідомлення, що юриспруденція — не гра, яку можна виграти чи програти безкарно.

— Як же це йому вдалося? — ошелешено запитала Карла.

— Він начеб узяв у заручники одного з доглядачів, — пояснила Сюнне. — Господи! Я про це й не подумала. Ти ж маєш там… Сподіваюся, не твого друга…

Карла непорозуміло дивилася на Сюнне.

— Що? Про кого ти кажеш?

— Про твого коханого… Учора, дорогою додому, я бачила вас обох на Брюґґені. Ви обіймалися. Я його впізнала.

— Впізнала? Де ти його вже бачила?

— У лікарні… У Саннвікені. Зустрічала якось…

Карла потрусила головою.

— Ні, мабуть, ти помилилася!

— Навряд… Точно він.

— То не міг бути він, — твердо повторила Карла, але в душі засумнівалася.

Що він відповів, коли вона запитала його про роботу?

Спершу трохи образився, ніби вона натякала, що митець — це не справжня робота. Потім, коли вона загладила непорозуміння, сказав, що працює гідом. Карла намагалася дослівно пригадати його слова.

«Усього потроху, переважно підробляю гідом» — ось що сказав тоді Конрад.

«Усього потроху» могло означати все, що завгодно. Доглядач у психіатричній клініці, наприклад. Але чому не зізнався їй? Відповідь Карла теж знала. Вважав, що доглядач — не надто вишукана професія, і соромився її перед нею, адвокатесою.

Наче їй не однаково, ким він працює. Менше кохатиме його чи жадатиме його любощів? Який же він ідіот, подумала вона.

Автомобілі ледве повзли, об’їжджаючи Вогсбюннен і виїжджаючи на набережну Брюгген. Туристи з круїзних кораблів, які швартувалися біля Сколена, сновигали туди й сюди проїжджаю частиною, зневажливо ігноруючи пішохідні переходи й сигнали світлофорів.

Я ледь не психував від нетерплячки. Щоб заспокоїти нерви, знову зателефонував Марокенові. Цього разу він відповів майже відразу.

— Є новини? — запитав я.

— Окрім того, що ти марнуєш мій час, ніяких.

— Як далеко він міг зайти, та ще й із заручником, якого треба волокти за собою?

— Зажди! Повисни трохи на лінії, — попросив Ґюннар.

Очевидно, він затулив мікрофон мобільного долонею, бо я чув лише слабке шарудіння й потріскування, а потім знову озвався.

— Нам повідомили про двох чоловіків, які прямують на територію фортеці. Це можуть бути вони. Одна жінка повідомила, що вони йдуть, тісно обійнявшись, і їй це видалося дивним.

Тепер вже я затулив долонею телефон, поплескав водія по плечі.

— Станьте тут, — попросив я.

— Що ти надумав, Бренне? Де ти? — гарикнув у слухавку Маркюссен.

— Більше не буду тебе турбувати. Почуємося… — відповів я.

З таксі я вийшов на Неврастенік, усього лиш за кількасот метрів від найближчого входу до фортеці. Вдалині чулися поліцейські сирени. Я приспішив крок, боячись, що поліція заблокує всю територію фортеці. Навряд чи жменька збуджених поліцейських, яким уже, напевно, усі вуха протуркотіли, яким небезпечним може бути Маґнус Саннторв, здатна відвернути катастрофу.

Я боявся, якщо не випереджу поліції і не знайду його першим, біди не минути.

Тривога не покидала Карли, погнала її з контори на вулицю. Вона безліч разів телефонувала Мікаелеві, але той не брав слухавки. На набережній Страндкаєн спробувала ще раз. Цього разу він відповів.

— Як звати доглядача? — запитала вона без передмов.

— Заручника? Уявлення не маю. Чому питаєш?

— Бо я…

Карла чула важке сапання Мікаеля, наче він біг.

— Не можу говорити, почуємося пізніше, Карло, — сказав Мікаель.

Вона намагалася думати раціонально, зважити всі можливі варіанти. Яка ймовірність того, що Конрад, насправді, працював у Саннвікені? А якщо й так, то яка ймовірність, що працював саме в закритому психіатричному відділенні? І, нарешті, яка ймовірність, що Маґнус захопив у заручники саме його? Випадковостей тьма…