Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Клариссо! Клариссо! До мене!

Ньєман скинув із себе крижане заціпеніння. З-поза червоної заслони виринув сивий чоловік у светрі з застібкою на комірі. Чоловік поспішав до нього.

— Ви що, збожеволіли?

— Поліція, — промимрив Ньєман. — Забирайтеся звідси. І свого псиська заберіть.

Чоловік вражено витріщився на нього.

— Боже мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…

Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.

За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.

Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.

— Добрий день, — промовив він, уклоняючись на знак вітання.

До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість.

Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.

— Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.

— П’єр Ньєман? — недовірливо перепитала дівчина. — Отакої! Це неможливо.

— Чому це?

Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.

— Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре. Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?

— Просто я їхав цілу ніч.

— Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?

— Скажімо так: мене прислали на підмогу.

Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопренові штани для рафтингу, водний жилет і високі, туго зашнуровані черевики зі світлої шкіри. Притлумлене світло мінилося довкола лагідними барвами.

— Ви, схоже, добре даєте раду шокові, — зауважив Ньєман.

— Якому шокові?

— Ну… це ж ви знайшли…

— Я намагаюся про це не думати.

— Чи не обтяжить вас порозмовляти зі мною про це?

— Ви ж заради цього сюди й прийшли, хіба ні?

Дівчина не дивилася на поліціянта. Руки її не переставали рухатися вверх-вниз по дошці, різко й завзято.

— За яких обставин ви знайшли тіло?

— Щовихідних я спускаюся гірськими річками на цій ось штуці, — вона показала на свій плавзасіб. — Того дня я саме закінчила один зі своїх сплавів. Поблизу студмістечка є навала з каміння, яка утворює природну загату й перепиняє біг річки, завдяки чому можна спокійно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помітила…

— На скелі?

— Атож, на скелі.

— Це неправда. Я був там і знаю, що під тим кутом неможливо помітити щось на скелі на висоті п’ятнадцяти метрів…

Фанні кинула наждачний папір до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Ці прості рухи зненацька пробудили в Ньєманові нестримну хіть.

Дівчина видихнула довгий клуб синюватого диму.

— Тіло була на скелі. Але побачила я його не там.

— А де?

— У воді. Я побачила його відображення у воді. Білу плямку на поверхні озерця.

Напружені риси Ньєманового обличчя розгладилися.

— Я саме так і думав.

— Це важливо для слідства?

— Ні. Але я люблю ясність у таких речах.

Ньєман помовчав, а тоді запитав:

— Ви альпіністка, чи не так?

— Як ви здогадалися?

— Не знаю… Гірська місцевість. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.

Дівчина обернулася лицем до гір, що височіли над долиною, і розпростерла руки. Уперше на її обличчі з’явилася усмішка.

— Ось вони, мої володіння, комісаре! Від Ґран-Пік-де-Бельдонн до Ґранд-Рус, усі ці гори я знаю як свої п’ять пальців. Коли я не спускаюся річками, то видираюся на вершини.

— Як ви гадаєте, потрібно бути альпіністом, щоб підняти тіло на скелю?

Фанні перестала всміхатися, вона дивилася на жаристий кінчик своєї цигарки.

— Ні, не конче. Прискалки утворюють там практично природні сходи. Одначе потрібно бути збіса дужим, щоб затягти туди тіло й не втратити рівноваги.