Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.

Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:

— Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…

— Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?

— Хіба кілька інтернів [12] Студенти, що постійно проживають у студентському гуртожитку — інтернаті. . Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.

— Я можу отримати їхній список?

— Але ж… — Ректор завагався, але потім усе ж сказав: — Так, звісно, це не проблема…

— Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?

— Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.

— Студенти його любили?

— Звісно… Певна річ!

— Де він жив? У Ґерноні?

— Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.

— Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для одруження, чи не так?

— Ремі й Софі Кайюа — наші колишні студенти. А познайомилися вони ще раніше, здається, у колежі [13] Середній навчальний заклад у Франції, Бельгії, Швейцарії, Канаді та деяких інших країнах. при університеті, де вчаться діти наших викладачів. Вони знають… знали одне одного з дитинства.

Ньєман рвучко підвівся.

— Дякую вам, пане ректоре, — мовив комісар і поквапно вийшов, утікаючи від страху, яким просмерділося все в цьому кабінеті.

Книжки.

У величезній університетській бібліотеці повсюди на ажурних металевих стелажах під світлом неонових ламп незліченними, бездоганно рівними рядами стояли книжки, утворюючи справжні мури з паперу. Фоліанти з темними берегами. Палітурки із золотим чи срібним тисненням. Етикетки з емблемою Ґернонського університету. Посередині порожньої зали — ряди столів із пластиковим покриттям, розділених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньєман увійшов до приміщення, то на думку йому відразу спала кімната для побачень у в’язниці.

Тут панували одночасно світло й сутінь, обшир і тіснота.

— У цьому університеті викладають найкращі професори, — пояснював Ерік Жуано. — Наукова еліта південно-східної Франції. Право, економіка, література, психологія, соціологія, фізика… А насамперед — медицина. Усі світила Ізеру викладають тут і консультують у місцевій лікарні, Університетському регіональному медичному центрі. Власне кажучи, це колишній університетський корпус, який був повністю відремонтований і перебудований. Сюди приїжджає лікуватися половина департаменту, а в пологовому відділенні з’явилися на світ усі мешканці довколишніх гір.

Ньєман слухав його, спершись на край одного зі столів і склавши руки на грудях.

— Звідки ти все це знаєш?

Жуано взяв навмання книжку з полички.

— Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотів стати адвокатом.

— А став поліціянтом?

Лейтенант поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.

— Коли вже мав здавати на диплом ліценціата [14] Ліценціат — учений ступінь у Франції, що надається після трьох років навчання у вищому навчальному закладі. , я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, — це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…

— А тепер ти розчарований?

Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.

— Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. — Він пильно поглянув на Ньємана. — Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?

Ньєман удав, ніби не почув запитання.

— Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?

— Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…

— Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?

— Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.

Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.

— А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? — запитав він. — Їх не могла об’єднувати якась темна мета?