Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Під похмурим небом асфальтова дорога зміїлася через кампус, минаючи всі його сіруваті корпуси з покритими іржею голубими вікнами. Ньєман їхав поволі, раз по раз заглядаючи до мапи університету, яку йому вдалося роздобути. Комісар прямував до спортзалу, що розміщувався осібно від інших будинків. Нарешті Ньєман зупинився перед новою на вигляд будівлею з рівчастого бетону, схожою скоріше на бункер, ніж на спортивну споруду. Ньєман вийшов із машини і вдихнув на повні груди. Сіявся дрібний дощик.

Комісар обвів поглядом кампус і будинки, що розкинулися на кілька сотень метрів звідти. Його батьки також навчали дітей, але не в університеті, а в невеличких колежах у передмісті Ліона. Він не пам’ятав про ті часи нічого або майже нічого. Дуже швидко він вирішив, що позірний затишок родинного гнізда — це слабкість і омана. Дуже швидко усвідомив, що до свого бою йому доведеться стати самому і, відповідно, що швидше це станеться, то краще. Коли йому було тринадцять років, П’єр попросив у батьків дозволу вчитися далі в пансіоні. Ті не наважилися заборонити синові це добровільне вигнання, але він ще досі пам’ятав, як за стіною його спальні ридала мати: звуки її плачу стояли в нього у вухах, але водночас Ньєман фізично відчував їх шкірою як щось вологе й тепле. Він дременув із кімнати.

Чотири роки в інтернаті. Чотири роки самотності й фізичного вишколу поряд із навчанням. Усі його надії тоді були пов’язані одною-єдиною метою — армія. У сімнадцять років, блискуче склавши іспити на бакалавра [15] У Франції бакалавром називається ступінь, який надається після закінчення середньої освіти. , П’єр Ньєман відбув триденне медичне обстеження й подав прохання про вступ до офіцерської школи. Коли військовий лікар, майор за званням, повідомив Ньєманові, що його визнали непридатним до військової служби, і пояснив причини такого рішення, юнак усе зрозумів. Хай якими великими були його амбіції, зрадили хлопця власні страхи, занадто очевидні. Він зрозумів, що відтепер його долею назавжди стане довгий непроглядний коридор із заляпаними кров’ю стінами й собаками, що витимуть у темряві, біля самого виходу…

Котрийсь інший підліток відступив би, здався, покірливо вислухавши вирок психіатрів. Котрийсь інший, але не юний П’єр Ньєман. Він уперся й знову взявся до фізичних тренувань, із подвійною затятістю гартуючи силу волі. Коли вже йому не судилося стати військовим, він обере собі інше поле бою — вулицю, де точиться невідома битва зі щоденним злом. Він покладе всі свої сили і свою душу на вівтар цієї війни без лаврових вінків і знамен, але вестиме її аж до кінця. Ньєман вирішив стати поліціянтом. З цією метою він протягом довгих місяців тренувався, щоб пройти психологічне тестування. Невдовзі вступив до поліційної школи в містечку Канн-Еклюз. Відтоді в його житті почалася нова ера, ера грубої сили. Його результати в стрільбі були винятковими. Ньєман не переставав працювати над собою, щоб стати ще кращим, ще сильнішим. Він зробився поліціянтом, якому не було рівних. Завзятим, брутальним і нестримним.

Спершу він працював у окружних комісаріатах, а пізніше як першокласний стрілець опинився в підрозділі, що згодом став називатися «розшуково-оперативним». Почалися спецоперації. Ньєман уперше вбив людину. Того дня він уклав із самим собою угоду й остаточно змирився з прокляттям, яке висіло над ним. Ні, йому ніколи не стати увінчаним славою воїном, хоробрим офіцером. Натомість він зробиться вуличним бійцем, шаленим і непоступливим, і втопить власні страхи в жорстокості асфальту.

Ньєман глибоко вдихнув гірське повітря. Він подумав про свою матір, що померла багато років тому. Подумав про минуле, що тепер здавалося подібним до каньйону, на дні якого вирує та піниться бурхливий потік. Про спогади, які спершу потріскалися, а потім ізблякли, з останніх сил опираючись забуттю.

Зненацька Ньєман, наче вві сні, почув дрібні кроки. До нього підходив великий жилавий пес із гладеньким хутром, що лисніло під дощем. Очі — дві краплини темного бурштину — уп’ялися в поліціянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комісар заціпенів. Пес підійшов ще ближче, тепер його з чоловіком розділяли кілька кроків. Вологий ніс нюшив. Раптом пес загарчав. Очі його зблиснули. Він зачув страх. Страх, який ішов від людини.

Ньєман наче закам’янів.

Наче якась невідома сила скувала йому руки й ноги. Кров відринула від його обличчя, немовби її засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав і вищирив ікла. Ньєман знав, у чому річ. Від страху тхнуло, і пес відчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожість. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлі перекочувалося гарчання. Поліціянт дістав зброю.