Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Жуано розреготався.

— Ви що, підозрюєте студентську змову?

Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.

— Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

— Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.

Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

— Бібліотекар, — вів далі комісар, — це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?

— За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?

Ньєман рвучко обернувся до нього.

— Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.

— У вас уже є якісь припущення? Підозри?

— Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

Комісар відважив щигля по корінцю книжки.

— Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.

— Який стосунок?

Ньєман знову пройшов поміж стелажами й опинився у великій залі. Він попрямував до бібліотекаревого столу, що розміщувався в іншому кінці зали, на вивищенні над партами для читачів. Посеред столу здіймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратні стосики зошитів на спіралях. Ньєман постукав пальцем по темному екрану.

— Тут має бути список усіх книжок, які щодня брали відвідувачі. Доручи це кільком своїм людям. Найбільш начитаним, якщо такі є. Також залучи до роботи інтернів. Я хочу, щоб вони відшукали всі книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення і ритуальні вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, праці з етнології. Мені також потрібно, щоб вони записали імена всіх студентів, які часто брали такі книжки. І нехай ще знайдуть дисертацію самого Кайюа.

— А мені… що робити?

— Ти допитай інтернів. Віч-на-віч. Вони перебувають тут удень і вночі, мусять знати все вздовж і впоперек. Звички й настрої своїх товаришів… Хто вирізняється дивною поведінкою… Я хочу знати, як інші ставилися до Кайюа. Дізнайся більше про ці його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом із ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто міг піджидати його вгорі…

Жуано скинув на комісара скептичним поглядом. Ньєман підступив до нього впритул і промовив стишеним голосом:

— Я скажу тобі, що ми маємо. Ми маємо приголомшливе вбивство, ми маємо скарлючений знекровлений труп із численними слідами тортур. Від усього цього за сто кілометрів відгонить безумством. Поки ми тримаємо це в таємниці. У нас є кілька годин, може, трохи більше, щоб розплутати цю справу. Потім — утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрасті. Тому зосередься. Поринь із головою в це жахіття. Віддай усе, що можеш. Тільки так ми скинемо личину з обличчя зла.

Лейтенант мав переляканий вигляд.

— Ви справді гадаєте, що ми за кілька годин…

— Ти хочеш працювати зі мною, так чи ні? — урвав його Ньєман. — Якщо хочеш, тоді я поясню тобі свій погляд на такі речі. Коли маєш справу з убивством, усе довкола потрібно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, які її знали, місце злочину… У кожному з цих елементів відображається частина правди, якийсь один бік злочину, розумієш?

Він тицьнув пальцем у монітор комп’ютера.

— Ось, наприклад, цей екран. Коли він увімкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремі Кайюа, покаже, що він робив і про що думав. У цьому комп’ютері є подробиці, — відображення, — які можуть нас зацікавити. Ми повинні туди дістатися. Перейти на другий бік.

Ньєман випростався й широко розкинув руки.

— Ми з тобою в крижаному палаці, Жуано, у лабіринті відображень! А тепер дивись уважно. Нічого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвій зоні», заховався вбивця.

Жуано стояв із роззявленим ротом.

— По-моєму, як на людину дії, ви надто багато розумуєте…

Ньєман легенько вдарив його в груди навідворіть руки.

— Це ніяка не філософська теорія, Жуано. Це і є практика.

— А ви? Кого… кого ви будете допитувати?

— Я? Я порозмовляю з нашим свідком, Фанні Феррейрою. І з Софі Кайюа, дружиною вбитого. — Ньєман підморгнув лейтенантові. — Я маю справи тільки з кралями, Жуано. Ось тобі й практика.