Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Отвори в камені.

Вітер шмагав його, кидаючи в обличчя бризки крижаної води, але Ньєманові це подобалося. Попри обставини, які привели його до маленького озерця, тут поліціянт на всю силу відчув повноту життя. Можливо, саме тому вбивця вибрав це місце: тут усе дихало непорушним, ясним спокоєм і злагодою, а ясно-зелені води затону несли умиротворення навіть найрозбурханішому розуму.

Комісар не знаходив нічого. Він став шукати довкола западини — жодних ознак альпіністських гаків. Тоді Ньєман опустився навколішки на краю розколини й провів рукою по її внутрішніх стінках. Раптом просто посередині вгорі його пальці намацали отвір, виразний і рівний. У поліціянта промайнула думка про Фанні Феррейру. Дівчина мала рацію: убивця за допомогою гаків і блока підняв труп, використавши, без сумніву, вагу власного тіла.

Ньєман засунув руку далі, помацав іще і зрештою знайшов загалом три отвори завглибшки сантиментрів двадцять. Отвори мали гвинтові канавки всередині й розміщувалися трикутником: сюди й було вкручено шлямбури, на яких кріпився блок. Обставини злочину ставали дедалі яснішими. Ремі Кайюа заскочили в горах, під час його походу. Убивця зв’язав його, мордував, скалічив і вбив серед безлюдних скель, а потім спустився в долину разом із трупом своєї жертви. Як він це зробив? Ньєман скинув поглядом униз, на лискуче дзеркало водного плеса. Певна річ. Убивця сплавився річкою на байдарці або якомусь іншому суденці такого ґатунку.

Але навіщо завдавати собі стільки клопоту? Чому не лишити труп на місці злочину?

Поліціянт обережно спустився вниз. Там він зняв рукавиці, обернувся спиною до скель і став роздивлятися відображення розколини на бездоганно гладенькій поверхні затону. Образ був чіткий, наче намальований. Ньєман ще раз переконався: це місце було чимось на кшталт святилища. Святилища спокою й чистоти. Либонь, убивця вибрав його саме з цієї причини. У кожному разі відтепер слідчий був цілковито переконаний в одному.

Убивця, якого він шукає, — досвідчений альпініст.

Ньєманову автівку було обладнано передавачем на ультракоротких хвилях, але поліціянт його ніколи не використовував. Так само для конфіденційних розмов не використовував він мобільного телефону, який був іще менш надійним. Натомість, ось уже кілька років, Ньєман користувався пейджерами, постійно міняючи марки й моделі. Ніхто не міг зламати цю систему радіоповідомлень, яка працювала тільки з паролем. Він довідався про цю штуку від паризьких дилерів, які понад усе цінували цілковиту секретність. Комісар дав свій номер і пароль Жуано, Барну й Вермону. Сівши в машину, він дістав пейджер із кишені й увімкнув його. Повідомлень не було.

Ньєман рушив до університету.

Була вже одинадцята година ранку; на майдані, обсадженому зеленню, траплялося небагато перехожих. Кілька студентів бігали на стадіоні, що лежав трохи осторонь групи бетонних будівель.

Поліціянт повернув на перехресті й попрямував знову до головного корпусу. Велетенська, схожа на бункер, споруда мала вісім поверхів і була шістсот метрів завдовжки. Ньєман припаркувався й поглянув на мапу. Окрім бібліотеки, ця неосяжна будівля містила аудиторії для лекцій із медицини, фізики й хімії. Над ними розміщувалися лабораторії для практичних занять, а на останньому поверсі мешкали інтерни. Сторож студмістечка червоним фломастером записав на плані номер помешкання, у якому жили Ремі Кайюа та його молода дружина.

П’єр Ньєман проминув двері до бібліотеки, що були поруч із головним входом, і зайшов до вестибюля, просторого й світлого завдяки великим еркерним вікнам. Стіни були розписані невигадливими фресками, які зблискували в ранковому промінні, а кінець приміщення губився за кілька сотень метрів звідти за порохнистою завісою. Розмірами вестибюль скидався на творіння сталінської епохи — нічого спільного зі світлим мармуром і шляхетним коричневим деревом паризьких університетів. Так принаймні гадав собі Ньєман, ноги якого зроду-віку не було в жодному університеті. Ні в паризькому, ні в будь-якому іншому.

Поліціянт ступив на гранітні безпідпорні сходи, кожен марш яких розвертався на сто вісімдесят градусів і був відділений від попереднього вертикальними ґратами. Ще одна архітекторова примха в такому самому гнітючому стилі, як і все решта. Неонові лампи горіли через одну, і Ньєман поперемінно потрапляв у зони то суцільної темряви, то сліпучого світла.

Нарешті він дістався вузького коридору з численними невеличкими дверима. У темряві — тут лампи перегоріли геть усі — комісар насилу розшукав номер тридцять чотири, помешкання подружжя Кайюа.