Оксана Думанська - Оксана Думанська. Хоніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Мимо Ґеня шелестіли шовками панни, розбігаючись алеями, щоб не чути сих закликів фанатика, а мами гордо відходили вбік, ніби опинилися тут випадково і не знають, у чім річ.

Одна з панн, із серпанковою вуалеткою на капелюшкові, видалася Ґеньові особливо привабливою, і він пішов за нею, як самець за самицею, відчуваючи нутрощами потребу в любовній грі. Муркоцький пришвидшив крок, обігнавши панну і ґречно скинувши капелюха у вітання.

— Перепрошую, чи не з вами ми їхали в однім потязі із Варшави? — сказав перше, що спало на думку.

— Пане, я ніколи не була у Варшаві, бо від народження мешкаю в Будапешті, а до Відня приїхала у справах! — докладно доповіла панна, із чого Ґеньо дійшов висновку, що вона не отримала доброго виховання: будь-яка мамцина доня не розмовляла б із незнайомцем на вулиці.

— І ці справи матримонального штибу? Ви хотіли вийти заміж за аристократа?

Панна зітхнула і промовчала.

— Ви бідуєте? Не маєте на що жити?

Панна зупинилася і похнюпила голову. Через серпанок не можна було розгледіти її обличчя, але Ґеньо був певен, що воно миле й зворушливе своєю чистотою. І раптом він відчув під ребром підступний холод бравнінґового дула.

— Милий добродію, прошу віддати свій гаманець потребуючій панні, себто мені!

Панна стояла так близько, ніби збиралася покласти свою голівку в капелюшку на груди благодійнику, а сама уміло перешукала кишені.

— Красно дякую! Ви мене вирятували від шлюбу з нелюбом! — прошепотіла вона й швидко побігла до фіякра, в якому, Ґеньо був певний, на неї чекали спільники.

— Нічого собі, прогулявся Віднем! — промовив їй услід Ґеньо, прикидаючи в умі, чи йти пішки до готелю, чи торгуватися з візником: у кишені штанів лишилось кілька дрібних монет. Але в них бракувало пашпорта...

расеві Маґдебурку довелося цілий тиждень займатися не своїми справами, а вистежувати бандитську ватагу в Городку, де мешканці вже кілька місяців потерпали від грабунків. Ті опришки мали звичку опісля чемно прощатися з пограбованими: «Дзєнькуєми бардзо, добраноц!»

Скільки би він не питався, чи не пізнали когось із своїх же, ніхто не казав нічого певного. Юрася супроводжували громадський поліцай Юзеф Кліма та громадський гицель Янко Півень, горді з того невимовно.

Нарешті він надибав діда (він колись був війтом), що натякнув: мовляв, знаю, та скажу наодинці. Але зробив це в такий веселий спосіб.

— Прошу пана, спершу вислухайте бувальщину, що мені мій тато, хай з Богом спочивають, оповіли якось після празника. І ті оба най слухають, — вказав пальцем на Юзефа та Янка.

— До нас мав приїхати воєвода. Староста розхвилювався, сів і написав обіжник: хто хотів би мати аудієнцію у воєводи, мусить явитися «на чорно і зі спущеними штанами». В усій окрузі збентежилися... Тим часом пан староста хотів сказати, щоб люди наґлянсували чоботи і не пхали штани в халявки!

Дід зареготав, а Юзеф з Янком підтримали, лиш Юрась посміхнувся і замислився.

— Ви мені підказуєте, що серед грабіжників був якийсь міський мешканець? У наґлянсованому взутті? — спитався він діда.

— Ви, пане слідчий, чоловік письменний, самі здогадайтеся. Он у наших хлопів, — він хитнув головою на Маґдебурків супровід, — штани в халявах... Казали люди, що їх входило в хату троє чи четверо, та лиш один подавав голос. Значить, тут його не знають.

— А він отакий вичепурений ходив грабувати, замість того, щоб вдавати хлопа?! — із сумнівом у голосі промовив Маґдебурко.

— Та він усіх нас має за ніщо! — сказав дід. — І ті дурні, що при ньому, розкаються, та буде пізно. — Чи не так, Юзеку?

Юзеф переступав з ноги на ногу, ніби йому приспічило до виходку, а Янко дивився кудись убік.

— І я кажу, — продовжував дід, — що паничі з міста — не товариші нашим парубкам. Чуєш, Янку?

Юрась уважно все вислухав, не втручаючись у дідові повчання, і в його голові вималювалась картина: якийсь міський зайда гуртує навколо себе таких юзеків та янків, бо чується тут у безпеці. На відміну від міста, де його можуть уже добре знати поліціянти та аґенти. Отже, видно пана по халявах?

— Але ж не приїздить він щовечора сюди, щоб уночі вдаватися до грабунку?! — спитав і ствердив водночас Маґдебурко. — Певно, у когось замешкав? То в кого?