Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Малюнки ЄВГЕНА КОТЛЯРА та ВОЛОДИМИРА САВАДОВА

Редактор Л. В. Островська

Упорядкування Андрія Баканова

Історія наша починається на другий день після ярмарку в Дауні. Торгувалося там жваво: на ярмарок прибуло чимало купців з північних та серединних графств Англії, і англійські гроші, переходячи до рук шотландських горян, тішили їм серця. Багато великих гуртів худоби мали бути відправлені до Англії під охороною їхніх власників або ж погоничів, яких наймали на досить-таки нудну, виснажливу й відповідальну роботу — перегнати худобу за сотні миль з ринку на пасовища чи на обори, де її належалося відгодувати для різниці.

Шотландці-горяни особливо вправні в цьому нелегкому ремеслі перегону худоби, яке так само близьке їхній натурі, як і ремесло вояцьке. Воно дає їм змогу засвідчити природні свої риси — терплячу витривалість і неабияку енергію. Від гуртоправів вимагається як добре знання путівців через найглухіші околиці, так і вміння по можливості уникати битих шляхів, які втомлюють биків, та застав, які гнітять самих погоничів, адже на широких зелених чи й прижухлих тропах серед луговин гурт може не тільки вільно пройти без усякого шляхового мита, а ще й при потребі поласувати соковитою травичкою. Вночі гуртоправи звичайно залишаються при своїй худобі і в погоду, і в негоду, — бува, що цим загартованим людям за весь піший перехід від Лохаберу аж до Лінкольнширу [1] Лохабер — місцевість на півночі Шотландії, Лінкольншир — графство у середній частині Англії, на березі Північного моря. (Тут і далі примітки перекладачів.) ні разу не випадає заночувати під дахом. Платиться їм немалі гроші, бо ж на них лежить велика відповідальність, оскільки від їхньої обачливості, пильності й чесності залежить, чи дійде худоба до місця призначення в доброму стані й чи зможе власник дістати за неї належний зиск. Але харчуються гуртоправи своїм власним коштом, і тому вони вельми ощадливі щодо прокорму У ті часи, про які ми ведемо річ, горянин-гуртоправ брав з собою в довгу й втомливу дорогу кілька жмень вівсяного борошна, дві-три цибулини, яких він часом ще докуповував, та баранячий ріг з горілкою, до якої регулярно, хоч і помірно, прикладався щовечора й щоранку Єдиною зброєю гуртоправа — коли не лічити дрючка, яким він давав лад своїй худобі, — був кинджал, по-гельському [2] По-гельському — тобто мовою гелів, шотландців-кельтів. скенедгу (себто «чорний ніж»), схований або під пахвою, або у складках його плаща.

Виправи з гуртом худоби становили для горянина найбільшу радість. У такій подорожі можна було набратися нових вражень, що задовольняло природну для кельта допитливість і любов до руху, адже раз у раз змінювались місця й краєвиди, траплялися різні пригоди, неминучі в тривалій дорозі, а зустрічі з різними фермерами, скотарями й купцями, які частенько завершувались веселими гулянками, тим більш тішили шотландську душу що для них не треба було ні шеляга докладати з власної кишені. А ще ж горянинові приємно усвідомлювати свою найвищу вмілість як гуртоправа: безпорадний з отарою, він стає княжичем, коли має справу з гуртом биків, і природні звички спонукають його зневажливо дивитись на оспале вівчарське життя він ніколи не почуває себе так невимушено, як тоді, коли йде погоничем за добірним гуртом худоби зі своїх рідних околиць.

З-посеред молодиків, що з описаною вище метою вийшли того ранку з Дауна, ні у кого шапка не була так хвацьки збита набакир, ні у кого під панчохами не грали такі стрункі cniorc (себто «литки»), як у Робіна Ойга Мак-Комбіха, що його приятелі звали Робін Ойг інакше кажучи — Молодший, або Менший. Робін хоч невисокий на зріст, що було знати з прізвиська Ойг, і не такий уже кремезний тілом, він був жвавий і прудкий, як олень у його гірських краях. Він мав таку пружну ходу, що під час тривалих переходів багато навіть рослявих парубків заздрило йому, а його манера носити плаща й одягати шапку давала взнаки, що такого спритного Джона-Верховинця, як він, не обмине увагою жодна дівчина з низовини. Рожеві щоки, червоні вуста й білі зуби свідчили про життя на вільній природі й надавали його обличчю не так простацького, як швидше квітучого й витривалого вигляду. Хоч Робін Ойг був не сміхотун та й усміхався не часто, бо серед його земляків таке не заведено, його ясні очі часто поблискували з-під шапки таким життєрадісним духом, який першої-ліпшої хвилини міг вибухнути веселощами.