Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Звісно, Матіас міг збрехати, — сказав Марк Вандузлер. — Але, якщо захочете, запитайте кожного з нас окремо про колір простирадл. Він не міг переплутати дати. Того ж ранку я забрав білизну у мадам Туссен, що мешкає у 22-му будинку на авеню Шуазі, можете перевірити. Я їх виправ і висушив протягом дня, а ввечері попрасував. Наступного дня відніс. Два блакитних простирадла з мушлями і два темно-рожевих, а на звороті — сірих.

Адамберґ кивнув. Бездоганне домашнє алібі. Цей тип знався на білизні.

— Добре, — сказав він. — Я коротко викладу вам ситуацію.

Оскільки Адамберґ говорив повільно, йому знадобилося двадцять п'ять хвилин, щоб пояснити справу з четвірками, Глашатаєм і вчорашнім убивством. Обидва Вандузлери уважно слухали. Марк кивав, ніби почута розповідь підтверджувала його здогади.

— Сіяч чуми, — у підсумку сказав він. — Ось з ким ви маєте справу. І водночас захисник. Отже, тип вважає себе володарем. Найцікавіше, що сіячі зазвичай були вигаданими персонажами і вимірювалися тисячами.

— Тобто? — запитав Адамберґ, розгорнувши блокнот.

— Кожного разу, коли розгоралася чума, жах був настільки великим, що, крім Бога, комет і повітряних інфекцій, яких неможливо покарати, винних шукали на землі. Шукали сіячів чуми. Людей звинувачували в тому, що вони поширюють чуму через мазі, різноманітні припарки, якими вони змащували дзвоники, замкові шпарини, поручні і фасади. Нещасний тип, який просто доторкнувся до будівлі, ризикував загинути. Тоді повісили купу людей. Їх називали сіячами, змащувачами та отруйниками. І ніколи за всю історію людства ніхто не запитав себе, навіщо комусь чинити таке. Тут у нас, без сумніву, сіяч. Але ж він сіє не куди заманеться, правда? Він нападає на одних і захищає інших. Він Бог, він спрямовує бич Божий. Наче Бог, він вибирає, кого прикликати до себе.

— Ми шукаємо зв'язок між потенційними жертвами. Наразі марно.

— Якщо є сіяч, має бути і носій. Чим він користується? Ви знайшли сліди мазі на незамальованих дверях? У замковій шпарині?

— Ми не шукали їх. Навіщо здався носій, якщо жертву задушили?

— Гадаю, відповідно до цієї логіки, він не відчуває себе вбивцею. Якби він просто хотів убивати сам, то йому не довелося б вигадувати всю цю історію з чумою. Він користується бичем Божим як посередником між собою і жертвами. Це чума вбиває, а не він.

— Звідси й оголошення.

— Так. Він підкреслено виводить чуму в головні дійові особи і стверджує, що тільки вона несе відповідальність за те, що трапиться. А ще йому обов'язково потрібен носій.

— Блохи, — запропонував Адамберґ. — Мого заступника в квартирі жертви вчора покусали блохи.

— Чорт забирай, блохи? У вбитого були блохи?

Марк різко підвівся, засунувши стиснуті кулаки в кишені штанів.

— Які блохи? — нервово запитав він. — Котячі?

— Нічого про це не знаю. Я наказав віднести речі в лабораторію.

— Якщо мова йде про котячих або собачих бліх, боятися нема чого, — сказав Марк, крокуючи туди-сюди вздовж столу. — Вони не завдадуть шкоди. Але якщо йдеться про щурячих бліх, тобто якщо той тип справді заразив щурячих бліх і випустив їх на свободу, Господи, та почнеться ж катастрофа!

— Вони справді небезпечні?

Марк глянув на Адамберґа так, наче той запитав, що таке білі ведмеді.

— Я зателефоную в лабораторію, — сказав Адамберґ.

Він відійшов убік, щоб зателефонувати, а Марк тим часом жестом попросив Люсьена менше шуміти, складаючи тарілки.

— Так, саме так, — казав Адамберґ. — Ви вже завершили? Як, ви кажете, називаються? Заради Бога, по буквах.

Адамберґ записав у блокноті літеру «N», потім — «о», а далі йому було складно продовжувати. Марк узяв олівець з його рук і дописав почате слово: Nosopsyllus fascialus. Потім поставив знак запитання. Адамберґ ствердно кивнув.

— Усе гаразд, у мене вже є назва, — сказав він ентомологу.

Марк далі написав запитання: носії бацили?

— Віднесіть їх на бактеріологічну експертизу, — додав Адамберґ. — і шукайте бацилу чуми. Двічі закоркуйте їх, у мене вже є вкушена людина. І заради Бога, не випускайте їх бігати лабораторією. Так, за цим самим номером. Усю ніч.

Адамберґ поклав телефон у внутрішню кишеню.

— В одязі мого заступника знайдено двох бліх. Це не людські блохи. Це...

— Nosopsyllus fiasciatus, щурячі блохи, — закінчив за нього Марк.

— У конверті, який я забрав у квартирі мертвого, була ще одна мертва блошиця. Той самий вид.

— Саме так він їх і підкидає.

— Так, — сказав Адамберґ і у свою чергу почав ходити. — Він відкриває конверт і випускає бліх у квартиру. І все одно я не вірю, що ці чортові блохи — інфіковані. Гадаю, це все суто символічно.