Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— А щодо вас, Данґларе, — сказав він, поклавши слухавку, — прийміть душ і поскладайте всі ваші речі в поліетиленовий пакет. Відправимо їх на експертизу.

— А мені що робити? Весь день ходити голяка?

— Я куплю вам якусь хламиду, — сказав Адамберґ, підводячись. — Навіщо випускати ваших тварючок по всьому місту?

Данґлара надто хвилювали укуси блошиць, аби перейматися через одяг, який йому принесе Адамберґ. І все ж у його думки закрався невиразний страх.

— Покваптеся, Данґларе. Я відправлю до вас додому дезінсекторів, та й сюди, у наш відділок, також. І попереджу Девіяра.

Але перш ніж піти на закупи, Адамберґ зателефонував історикові-прибиральнику Марку Вандузлеру. На щастя, той якраз обідав у себе вдома.

— Можливо, ви пригадуєте справу з четвірками, з приводу якої я до вас звертався? — запитав Адамберґ.

— Так, — відповів Вандузлер. — До того ж я чув оголошення о восьмій вечора і читав ранкові газети. Там писалося, що знайшли мертвого чоловіка, і журналіст запевняє, що коли виносили труп, з-під простирадла звисала рука і її вкривали чорні плями.

— Лайно, — сказав Адамберґ.

— А тіло справді було чорним, комісаре?

— А ви добре знаєтеся на чумі? — запитав Адамберґ, не відповідаючи на попереднє запитання. — Чи лише приблизно?

— Я медієвіст, — пояснив Вандузлер. — Так, я добре знаюся на чумі.

— А таких фахівців багато?

— Чумологів? Скажімо так, на сьогодні їх п'ятеро. Я не кажу про біологів. Маю двох колег на півдні, та вони більше цікавляться медичним аспектом проблеми, іншого в Бордо, але той зосереджений на комахах-носіях, і ще один історик-демограф в університеті Клермона.

— А ви? Який ваш фах?

— Безробіття.

П'ятеро, сказав сам собі Адамберґ, не так уже й багато в масштабах країни. І наразі тільки Марк Вандузлер знав значення четвірок. Історик, літератор, чумолог і, без сумніву, латиніст. Варто буде перевірити цю людину.

— Скажіть, Вандузлере, а скільки часу розвивається хвороба? Приблизно?

— У середньому інкубаційний період триває від трьох до п'яти днів, іноді один або два, а від п'яти до семи днів — перебіг самої хвороби. В загальних рисах.

— Вона добре лікується?

— Так, якщо одразу звернути увагу на симптоми.

— Гадаю, ви мені будете потрібні. Приймете мене?

— Де? — недовірливо запитав Вандузлер.

— У вас.

— Гаразд, — відповів Вандузлер після недовгого вагання. Потайний тип. Але багато типів стають потайними від думки про те, що до них завітає лягавий. Практично всі. Це не перетворює Вандузлера автоматично на «CLT».

— За дві години, — запропонував Адамберґ.

Він поклав слухавку і пішов у супермаркет на майдані Італії. Він оцінив Данґлара на 48 або 50 розмір, бо той був на п'ятнадцять сантиметрів вищим і на тридцять кілограмів важчим за нього. І треба було приховати живіт. Комісар швидко взяв пару шкарпеток, джинси і велику чорну футболку (бо біле повнить, як і горизонтальні смуги, він чув таке). Куртку брати непотрібно: погода була теплою, та й Данґлару завжди гаряче через випите пиво.

Данґлар чекав на нього у ванній, обгорнувшись рушником. Адамберґ віддав йому новий одяг.

— Я надішлю пакет з вашим одягом у лабораторію, — сказав Адамберґ, піднімаючи великий пакет для сміття, куди Данґлар поскладав своє вбрання. — Не панікуйте, Данґларе. У вас попереду два дні інкубаційного періоду, тож усе встигнемо. Це дозволить нам дочекатися результатів аналізів. Лаборанти терміново займуться нашою проблемою.

— Дякую, — пробурмотів Данґлар, витягуючи футболку і джинси з пакета. — Господи, ви хочете, щоб я це одягнув?

— Побачите, капітане, вам чудово пасуватиме.

— Я буду схожим на дурня.

— А я схожий на дурня?

Данґлар не відповів, розглядаючи глибини пакета.

— Ви не взяли для мене трусів.

— Я забув, Данґларе, але ж це не смертельно. Просто до вечора пийте менше пива.

— Як практично.

— А ви попередили школу? Щоб вони оглянули дітей?

— Звісно.

— Покажіть мені свої укуси.

Данґлар підняв руку, і Адамберґ нарахував три великих набряки під пахвою.

— Жодних сумнівів, — визнав він. — Це справді блохи.

— Ви не боїтеся підчепити й собі? — запитав Данґлар, спостерігаючи, як Адамберґ крутить в усі боки пакет, щоб зв'язати його.

— Ні, Данґларе. Я рідко чогось боюся. Ось помру, тоді й боятимуся — це менше псуватиме мені життя. Чесно кажучи, єдиний раз у житті, коли мені було справді страшно, це коли я сам-один спускався на спині з вертикального льодовика. І, крім ризику невідворотного падіння, мене також лякали ті бісові сарни, що дивилися на мене великими коричневими очима і ніби казали: «Бідолашний дурень. Тобі не вдасться». Я дуже ціную сарн з великими очима, але вам розповім про це іншого разу, коли ви не будете таким напруженим.