Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Це для мене? — запитав Дамас.

— Ні, для мене. Прочитай.

Дамас важко переживав удар. Лист тремтів у кінчиках його пальців, рука підтримувала голову, і Адамберґ бачив, як сльози падали на коліна. Надто багато новин як на один раз: ненависть брата і сестри, повне розвінчання влади Журно. Адамберґ мовчки сів навпроти нього і чекав.

— Тобто блохи не були заразними? — нарешті прошепотів Дамас, не підводячи голови.

— Зовсім.

Дамас довго мовчав, стиснувши руками коліна, ніби він випив щось надзвичайно бридке і воно ніяк не хотіло затікати всередину.

Адамберґ майже бачив, як нестерпна вага реальності впала на юнака і розчавила йому голову. Його герметичний світ луснув, наче кулька, а уява зблякла. Комісар запитував себе, чи зможе чоловік вийти з цього кабінету: важкі, наче метеорит, новини притисли його.

— Чуми не було? — з болем запитав він.

— Жодної чуми.

— І вони померли не від чуми?

— Ні. Їх задушив твій єдинокровний брат Антуан Юрфен.

Новий удар — і руки стиснулися на колінах.

— Задушені і вимащені чорним, — продовжив Адамберґ. — А тебе не здивували ці сліди від задушення і вугілля?

— Здивували.

— І?

— Я гадав, що поліція вдалася до такого, аби приховати чуму і не лякати людей. Але це правда?

— Так. Антуан ішов за тобою і знищував їх.

Дамас поглянув на свою руку і доторкнувся до діаманта.

— І Марі-Бель керувала ним?

— Так.

Нова тиша, нове падіння.

Цієї миті до кабінету зайшов Данґлар, і Адамберґ пальцем указав йому на листа, що впав Дамасові до ніг. Адамберґ написав йому кілька слів і простягнув папірець.

Зателефонуйте лікарю Ферезу щодо Дамаса: терміново. Попередьте Інтерпол про Марі-Бель: жодної надії, надто хитра.

— І Марі-Бель мене не любила? — прошепотів Дамас.

— Ні.

— А я гадав, що любила.

— Я також так гадав. Усі так гадали. Саме тому ми всі і попалися.

— Вона любила Антуана?

— Так. Трішки.

Дамас склався вдвоє.

— Але чому вона не попросила грошей? Я б їй всі віддав.

— Вони не вірили, що таке можливо.

— У будь-якому разі я не хочу до них торкатися.

— А доведеться доторкнутися. Ти наймеш хорошого адвоката для брата.

— Так, — сказав Дамас, досі обіймаючи себе руками.

— А ще ти маєш потурбуватися про їхню матір. Їй нема на що жити.

— Так. «Товстуха з Роморантена». Саме так її завжди називали вдома. Я і гадки не мав, що це означає і про кого йдеться.

Дамас різко підняв голову.

— Ви ж не скажете їй, правда? Ви їй не скажете?

— Їхній матері?

— Мане. Не кажіть їй, що блохи були не... не...

Адамберґ не намагався йому допомогти. Дамас мав сам вимовити це слово багато-багато разів.

— Незараженими, — завершив Дамас. — Це її вб'є.

— Я не вбивця. І ти також. Подумай про це, добре подумай.

— І що зі мною буде?

— Ти нікого не вбивав. Тебе можна звинуватити лише в тридцяти блошиних укусах і загальній паніці.

— Отже?

— Справу буде закрито. Можеш звідси вийти прямо сьогодні.

Дамас утомлено, незграбно підвівся, стискаючи пальці навколо свого діаманта. Адамберґ дивився, як він виходить на першу зустріч зі справжньою вулицею. Але Дамас повернувся до своєї відчиненої камери, ліг, згорнувшись клубочком, і більше не рухався. На своєму ліжку Антуан Юрфен лежав так само, повернувшись в інший бік. Батько Еллер-Девілль чудово попрацював.

Адамберґ відімкнув камеру Клементини, котра курила, розкладаючи пасьянс.

— То що, — сказала вона, дивлячись на нього. — І чим усе закінчилося? Приходите, йдете, а ми й гадки не маємо, що відбувається.

— Ви можете йти, Клементино. Вас відвезуть назад у Кліші.

— Довгенько ж ви.

Клементина розчавила недопалок об підлогу і вдягла свою кофтину, яку ретельно застібнула.

— А у вас непогані сандалі, — сказала вона тоном поціновувача. — Добре сидять?

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Слухайте, комісаре, тепер, коли ми вже трохи знайомі, чи не скажете, чи здохли ті троє останніх мерзотників? Через увесь цей галас я не встигала стежити за новинами.

— Усі троє померли від чуми, Клементино. Спершу Кевен Рубо.

Клементина всміхнулася.

— Потім інший, уже забув прізвище, і нарешті Родольф Месле, всього годину тому. Упав, наче каменюка.

— В добру путь, — сказала Клементина, широко всміхаючись. — Є на світі справедливість. Не треба квапитися, ось і все.

— Клементино, нагадайте мені ім'я другого, а то щось вискочило з голови.

— О, в мене воно ніколи не вискочить. Анрі Томе, на вулиці Ґренель. Останній з покидьків.