Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Зрозумів. А чого вони плодяться?

— Не знаю, я не Мічурін. Дурні, між іншим, теж плодяться. Але від цього у начальства чомусь голова не болить. А знаєш, чому?

— Звідки? Я ж не начальство…

— І ніколи ним не станеш. Ти, до речі, чого в міську Управу приперся? У себе в районі був хоч якимсь, але цабе. А тут об тебе всі, кому не ліньки, ноги витирають.

— Та жінка примусила, щоб їй… І теща додала. У мене на території нічого такого, крім кондитерської фабрики. Ну, ще універмаг, але там знаєш хто пасеться? Не з нашим щастям і не з нашими погонами. От жінка мене і дістала: в інших районах, каже, нормальні чоловіки, котрі в міліції, своїх дружин у дефіциті виводять. А ти все шоколадні цукерки тягаєш. Нас із мамою од них вже нудить.

— Нудить, кажеш. Десь я читав, здається у Торвальда, що коли до шоколаду додати миш’яку, то смак отрути абсолютно не відчувається. Перевірено практикою! Ти подумай…

— Це ти серйозно?

— Ага. Мені ж цю справу накинуть, так щоб я зайве не морочився. І не треба дякувати, як кажуть в Грузії, — від нашого столу вашому столу.

На жаль, мій співрозмовник і не думав дякувати. Його погляд із жалібного став злючим, він навіть буркнув якусь погрозу на мою адресу, щоправда, нерозбірливо. А потім побіг коридором, ледь не викрешуючи іскри підборами. Я ж зробив кілька кроків до свого кабінетику і зупинився, вражений. Двері моєї келії були розчинені і у фрамузі, як у рамі від портрета, стояв Старий, котрий явно чув мою душевну розмову з колегою.

— Вважаєте, товаришу підполковник, що я його занадто?.. так то ж навмисне. Його пожалій — він зовсім розкисне і наробить дурниць врешті-решт. А так хоч на зло мені, а щось і зметикує.

— Сирота, нічого він метикувати не буде, окрім як побігти в партком і на тебе накапати. А наш придурок замполіт знову бігатиме, як курка з яйцем, кабінетами і кудкудакатиме, що у карному розшуку ідейно недопрацьовують.

— Що поробиш, товаришу підполковник, доброта нас згубить.

— Особливо тебе. Як маєш зайвий час, то займись чимось корисним.

— Чим конкретно?

— Та хоча б своїми небіжчиками.

— Котрих крадуть?

— Котрих спалюють. А потім звалюють усе на дурнувату автомобільну пічку.

— Так справу ж закрито. За відсутністю складу злочину.

— Сирота, ти наче не в міліції служиш. Забув, що деякі закриті справи відкриваються «за обставин, котрі розкрилися останнім часом»? Тож подумай, кому було вигідно пару голубочків спровадити до янголів, та ще й так жорстоко? Бо то не ревнощі, то холодна помста. Знати б іще, як той невідомий примудрився повний бензобак підірвати, якщо машина спокійненько на місці стояла, а не летіла в урвище, перекидаючись двадцять разів догори колесами.

— Так Генерал же сказав — медиків розпрацьовувати.

— А ти що — і справді збираєшся цим зайнятися? А я думав — то чергова порція локшини на вуха начальству. Послухай мене, старого. Не лізь. У медицини і без тебе проблем… тільки твоїх підозр не вистачає. Ну, що ти там накопаєш? Недодачу якихось дефіцитних ліків чи знеболюючого? Прикриються недосконалим обліком, недосвідченістю персоналу, дефіцитом препаратів. Повір мені, як там щось і було, то вже точно не таке, щоб трупи з могил красти.

— Зрозумів. Медицину чіпати не буду. Але запит про людське око пошлю. Мовляв, є заява про службову халатність.

— Отож. Іди краще попий своєї кави і подумай.

Чесно кажучи, я вже все придумав. Але мені не хотілося, аби начальство вважало, що я цікаві версії складаю, як дитинка піраміду з кубиків. Ще поважати перестануть. Ні, я вже краще поімітую титанічну роботу думки, а потім вповзу до начальницького кабінету мокрий, захеканий, неголений, невиспаний і перед тим, як втратити свідомість від максимальної самовіддачі, щасливо прохриплю: «Знайшов!» І покладу тремтячою рукою на стіл Генерала листок з планом чергової супероперації — зі стріляниною, криками, матюками, димом і собачим гавкотом… Хоча можна й без диму. І без собак. Але обов’язково з урочистим в’їздом у фіналі на поле бою самого начальника Управління — верхи на службовому «газику». Він це любить. І десь навіть обожнює. От як його в начальницьких коридорах не дресирували, а справжній хлопчик у ньому час від часу таки проривається. В дитинстві в Чапаєва грався, а зараз у грозу бандитів.

Все було так. Точніше — майже так. Ну, не зовсім так, але було. Для початку я про всяк випадок вирішив перевірити свою задумку на Старому, використавши його як собачку Павлова. Бо наш партизан в найгіршому випадку посилає «по старій трасі». А Генерал може і бюстик Дзержинського в голову пожбурити. Щоправда, досі він жодного разу не влучив, але не варто випробовувати долю.