Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Я прочитав усе це кілька разів, зібрався з думками і пішов до Старого:

— Товаришу підполковник, я, звичайно, не кравець, але знаю, що дві однакові сукні можуть бути, навіть якщо їх шили нарізно і вдома. Бо є ж усякі там фасони, викройки, схожі фігури і так далі. Але підпалина від праски — то вже щось на взірець особистого клейма. А це означає, що наші покійнички у спаленому автомобілі — то ще квіточки. А ягідки сумирно гойдалися на плечиках у комісійному магазині. Бо одяг з покійника можна зняти в один-єдиний спосіб, особливо, якщо його вже закопали. В який саме — не буду говорити вголос, але ви це прекрасно знаєте.

— Тепер ти бачиш, Сирота, чим це пахне? Що буде з комісійною торгівлею, якщо люди про це дізнаються?

— Справді, кому охота купувати ексгумоване шмаття. Згоден з вами, ситуація не просто дурна, вона безвихідна. Бо тут без санкції прокурора не обійдешся, але коли я уявлю собі, що доки ми доїдемо до цвинтаря, прокурорська секретарка обдзвонить пів-Києва… Як ви думаєте, товаришу підполковник, скільки глядачів чекатиме нас біля могил?

— Більше, ніж на похоронах члена Політбюро.

— То що будемо робити? Можна, звичайно, і вночі. Навіть краще, але знову ж, без санкції не обійдешся. Слухайте, товаришу підполковник, у мене є ідея!

— Не тягни кота за хвіст, кажи.

— По цьому цвинтарю ще один сигнал був, ми його через ту пожежу так і не перевірили. А з нього все, власне, і почалося. Дільничний розповідав: якісь типи влаштували собі з кладовища літні дачі. Квіти з могил крадуть, порядних людей лякають, у професійних жебраків хліб відбивають… і по лінії антисанітарії теж. Уявляєте, товаришу підполковник, які неподобства творяться безпосередньо неподалік центральної алеї, де поховані відомо хто.

— Сирота, натяк зрозумів. І навіть прийняв. Але людей на облаву я тобі все одно не дам. Сам знаєш, яке у нас навантаження. По-перше, горимо на роботі, як твій «Москвич» у байраці, а по-друге, немає гарантії, що хлопці триматимуть язики за зубами.

— Щодо кадрів, то ви не хвилюйтеся. Я в комсомольському оперативному загоні візьму. Ці не розляпають. Більше того — вантажівку прихопимо по лінії автодружини. А решта — то вже справа техніки.

Від автора:

Комсомольські оперативні загони яскраво промайнули на київському небосхилі саме у першій половині семидесятих років. В історії їхнього виникнення, розквіту і миттєвого зникнення залишилося чимало таємниць. Бо, фактично, їм дозволялося набагато більше, ніж не те що традиційним «народним дружинникам», а й штатним працівникам міліції. Ймовірно, йшлося про спробу створити щось на взірець «юних друзів чекістів», себто суто компартійну воєнізовану структуру.

За достовірною версією, комсомольські оперативні загони було ліквідовано після одного драматичного інциденту. Троє оперативників, до речі, студентів юридичного факультету Університету, побили неповнолітнього хлопця так, що зламали йому ребра. Скандал зам’яти не вдалось, оперативників вигнали з Університету і навіть дали строк за злісне хуліганство. З часом ця історія забулася, ініціатор побиття навіть поновився в Університеті, щоправда, без права роботи у слідчих структурах. Але він непогано почувався адвокатом, а після 1991-го року перекинувся на велику політику і досяг там значних успіхів. Подальшу долю потерпілого хлопця встановити не вдалося. Спроба одного ну дуже допитливого публіциста розкрутити цю давню історію закінчилася для нього судовою справою.

Олекса Сирота:

Поспішати було, з одного боку, наче й нікуди. А з іншого — згорьована матір могла виплеснути свої підозри першому-ліпшому. І тоді можна чекати чого завгодно, аж до погромів комісійних магазинів. А крайнім знову виявиться старший інспектор Сирота. Виключно через своє добре серце і хирлявий гуманізм. Бо тут не та історія, що з нещасними коханцями в «Москвичі». На стриманість родичів годі й сподіватися.

Мої комсомольці прибули вчасно — на додачу з вантажівкою та кількома власними автомобілями. Весь потрібний нам інвентар лежав у кузові. Старий зі свого боку виділив нам пару радіостанцій типу «Тюльпан» для зв’язку між собою і патрулем на центральній алеї.

Коли ми дісталися цвинтаря, було вже темно. Гробокопачі, як з’ясувалося, знову ховали якогось щедрого клієнта, бо допилися до анабіозу. Лежали собі у хижці і свистіли у вісім дірок. Я збирався забити цвяхами двері халабуди, але патрульні відрадили, мовляв, не сьогодні-завтра хтось із цієї банди чотирьох самозапалиться від надміру перепитого і забере з собою на той світ решту команди. І хто їх тоді буде закопувати? А потім, молоденьким сержантам-патрульним світитиме велика неприємність, бо їх поставили сюди охороняти старих мерців, а не плодити нових. Тому ми зайвий раз нагадали їм, аби вони не ловили гав і за необхідності вживали заходів, а самі вибралися на нову ділянку. Там спочатку виставили охорону за всіма правилами патрульно-постової служби, потім розклали біля свіжої могили брезент, на який мали скидати землю, акуратно відклали присохлі вінки і квіти і заходилися розкопувати поховання.