Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Коли заглибилися до пояса, стали працювати по двоє. Робота просувалася повільно, бо копачі з моїх комсомольців були не дуже, а крім того, увесь час доводилося прислухатися, чи не суне до нас якась незапланована примара. Було так тихо, що навіть шарудіння грудочок землі, які осипалися з брезенту назад до ями, видавалося мало не гуркотом. Ми всі швидко змокли — і то не від фізичних зусиль.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Хлопці нерішуче зупинились і почали переминатися з ноги на ногу. Я вигнав їх з ями, заліз туди сам і завів мотузки під краї домовини. Коли ми смиконули вгору останню домівку нещасної дівчини, яка любила плаття з шотландки, — я відчув, що щось тут негаразд. Підозра перетворилася в упевненість, коли ми на руках віднесли домовину вбік і поставили її посеред доріжки. Мої добряче втомлені і перелякані помічники все відтягали останнє дійство. Довелося мені самому підважувати цвяхи і знімати кришку.

І тут мої оперативники ледь не повпускали ліхтарі. Труна виявилася порожньою. Я лише спромігся наказати:

— Ну, як тепер хтось сюди рипнеться — давати без коментарів в лоб і скидати в яму! Я зараз повернуся. Хлопці, не мандражуйте! В нашому житті і не таке буває.

І пішов дзвонити Старому. Власне, з цим можна було б зачекати до ранку, але гостра потреба на комусь відігратися переважила почуття субординації.

Підполковник сказав, що він слухає. І потихеньку почав прокидатися. Я не поспішав, бо все ж таки третя ночі — то навіть не шоста ранку. Тому почав здалеку:

— Ви знаєте такий анекдот: зустрічаються два євреї, один каже: «Між іншим, Рабинович помер.» А другий йому: «Та ви що? То ж то я думаю, його вчора ховали!»

Старий вочевидь прочумався, бо відповів:

— Сирота, у тебе все? Можна сміятися?

— Ні, не все. Як ви думаєте, її поховали?

— Кого?

— Дочку заявниці. Ну, у котрої було улюблене плаття з червоної шотландки.

Старий голосно зітхнув:

— Олексо, ти звідки дзвониш?

— З цвинтаря.

— О! Виходить, не до кінця здурів. Там якась вільна яма є?

— Щойно викопали.

— Стань над нею і застрелься! Бо коли я приїду…

— Труна порожня.

Старий спочатку загорлав: «Що-о-о?!» Потім сказав комусь вбік: це я не тобі, спи. І знову звернувся до мене:

— Сирота, повтори, що там у тебе порожнє крім голови?

— Труна, в якій мала б лежати покійниця без плаття. Але там ані плаття, ані її.

— Зачекай стрілитися! Зараз я приїду і складу тобі компанію. Тільки подзвоню прокурору. Хай і він не спить, як вже я в дурні пошився.

Прокурор приїхав, підтягнув холоші формених брюк, зазирнув до ями, підійшов до труни і довго роздивлявся обшивку з дешевенької білої матерії. Потім з благальними нотками запитав у Старого:

— А може, її під труною потім закопали? Пам’ятаєте, п’ять років тому подвійне поховання на Берківцях?

— А це Сирота в першу чергу перевірив. Не той випадок.

— Ну, тоді цю ексгумацію я вам оформлюю.

Старий коротко подякував, а я не стримався:

— Ексгумація — це коли викопують похований труп. А тут небіжчиці немає. Отже, це не ексгумація, а звичайні земляні роботи. Вашої санкції не потрібно. Як ваша ласка, можете закрити наряд. Дванадцять п’ятдесят, згідно з кошторисом. Можна натурою — по півлітри на копача. Згідно з традицією.

Мій жарт чомусь не сподобався прокурору, бо він процідив крізь зуби:

— Якщо вас, Сирота, доведеться колись викопувати, то я санкції не видам. Нехай навіть увесь карний розшук на коліна стане. І взагалі, товаришу підполковник, ви особисто впевнені, що її поховали? Не розумію, чого ви регочете? Що я такого смішного сказав?.. Ну добре, ви тут смійтесь, а я поїду досплю і на свіжу голову доповім керівництву. А ви подасте рапорти за всією формою. І до речі, закопайте або заховайте все оце… бо ще розмови небажані підуть.

Коли машина з прокурором викотилася за ворота, а всі сліди земляних робіт було акуратно замасковано, Старий попросив:

— Олексо, пробач, твоя мама не буде лаятися, якщо ми зараз заїдемо до тебе і тихенько посидимо на кухні за кавою чи ще чимось? Бо моя благовірна забрала у мене ключі і звеліла, щоб я йшов досипати в собачий розплідник. Бо, мовляв, совісті у мене вже немає…

Він уже не вперше звертався до мене з такою пропозицією, і я традиційно заспокоїв його:

— Мама не буде лаятися, навіть якщо ми тихенько поспіваємо.

— От бачиш, Сирота, мама є мама. Для неї головне — що дитина вдома.

І ми поїхали пити каву і ще щось міцніше. І Старий, як завжди, ні сіло ні впало, вдарився у спогади: