Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Коли я виклав Старому свій план, він, не приховуючи здивування, розвів руками і видав резюме:

— Ну і ну! Штучки, звичайно, інтелігентські, філософським факультетом смердить за кілометр, але логіка є. Будемо ризикувати. Тільки тихо. Головне — щоб прокурор не пронюхав. Слухай, давай я з тобою на пару піду! Молодість згадаю, і Генералу не треба зайвої інформації зливати. Згоден?

— А куди я дінусь?

Того ж дня ми зі Старим на службовій «Волзі» прикотили до директора кладовища і виклали йому наше прохання. Спочатку він отетерів:

— Коли я побачив вас у вікно, то подумав, що ви приїхали як нормальні люди. Ну, там, поховати, перепоховати, підпоховати когось… Чи кремацію поза чергою. А ви таке просите…

— Можна подумати, що це складніше, ніж підвищені соцзобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

— Товаришу підполковник, він у вас завжди такий жвавий чи тільки на цвинтарі?

— Ну, навіщо ж так, товаришу директор? Можна подумати, що наше прохання — підкреслюю, прохання — то для вас проблема.

— Ні, ви на них подивіться! Прохання! Молода гарна покійниця їм треба! Заміжня! І згорьований чоловік на додачу! А свекрухи, страшної, як атомна війна, ви не хочете? Або зятя, що навколо тещиної труни від радості скаче? Це вас не влаштовує? Я розумію, таємниця слідства! І все ж таки, як ви це собі уявляєте? У мене цвинтар, а не концерт по заявках радіослухачів. Я ховаю не тих, кого вибираю, а тих, кого мені приносять.

Старий іронічно усміхнувся:

— Ну, так уже й не вибираєте! Розкажіть ви мені, як розквітли всі квіти… Ми ж не вимагаємо, щоб ви особисто підстрелили потрібний нам екземпляр. Чи машиною переїхали…

— Лексикончик же у вас, у ментурі. А до речі, стосовно підстрелити клієнта, то таку пропозицію мені вже робили. Один, до речі, ваш співробітник. Дуже схожий на капітана Сироту.

Старий чи то не зрозумів слова «лексикон», чи то вирішив відмовчатись. А наш співрозмовник вів далі:

— Ви мені скажіть, товариші міліціонери, хто тут директор цвинтаря? Та жінка, котра вам потрібна, між іншим, сама кохала, її кохали, вона у мужчин захват викликала, а ви на неї — «екземпляр»! Ніякої делікатності!

— Що поробиш, яка служба, така й делікатність. То ви вже згляньтеся на нас, неотесаних, подзвоніть при нагоді. І нехай ваша дама, котра на похороні розпоряджається, прикине, бодай приблизно, скільки людей збереться.

— Поіменного списочка не треба?

— Не треба. Це ж не урядовий концерт в Опері. А от об’єктивку на покійницю ви нам заздалегідь підкиньте. Ну, знаєте, таку, що по ній ваші розпорядниці потім над труною говорять: невблаганна смерть забрала покійницю, залишивши невтішного чоловіка Марика Гицелевича і коханих діточок Сайру і Мойву…

— Нічого святого! Але зроблю все, що від мене вимагається! — зітхнув директор і без усякого переходу запитав: — Що пити будете? Бо я мушу…

Він подзвонив через кілька днів, наприкінці свого робочого дня і в самому розпалі нашого:

— Є те, що ви просили. Двадцять п’ять років, слов’янка, двоє дітей, коханий чоловік, поважана родина, для поминок зняли ресторан Будинку кіно. Планували підпоховати до якихось родичів, але я організував хороше індивідуальне місце з директорського резерву.

— Розумію. Сподіваюсь, не свою віддали? Коли відправа?

— Відправа, юначе, то в церкві. А у нас громадянський ритуал прощання, затверджений комісією по нових радянських обрядах при Верховній Раді. От для голови цієї комісії я справді не пошкодую власної могильної ділянки.

— І коли ж ритуал?

— Завтра опівдні. До речі, я не помилився? Ви хочете, щоб я послав туди отих задрипанців, котрим ви колись зуби й ребра порахували?

— Вони ще й ябеди… Саме їх!

— Дивний у вас смак, товаришу капітан. На них порядна людина гляне — і новий похорон! Але як треба — то треба.

— І подбайте, щоб вони того дня не пили.

— Оце вже складно. Хіба що тимчасово замурувати їх у якомусь старому склепі, так все одно ж підкоп зроблять. Максимум, що я можу — так це примусити їх поголитися і зодягти нові комбінезони.

— І на тім спасибі. Ну ви хоча б дозу обмежте. Бодай до півлітри на хрюльник.

На сам похорон ми зі Старим, звичайно, не пішли: а раптом в оточенні покійниці трапиться хтось із знайомих і виникнуть зайві асоціації і запитання. Замість нас пішли оперативники. Ритуал так їх зворушив, що вони ледь не прогавили потрібний нам момент. Потім розповідали:

— Лежала в труні, як жива. А чоловік так тяжко ридав, що ми самі мало не розплакалися. Але тут ці копачі почали пхатися вперед, отой беззубий наступив мені на ногу і я все пригадав: сказав вголос усе, що потрібно.