Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Той, що з лопатою, вимовив через силу:

— Чуєш, ти! Хто у вас за головного? Справа є.

— Які такі з вами можуть бути справи?

— Додати треба. Так положено. Бо хлопці можуть зі слабкого здоров’я труну ненароком упустити. Сам знаєш…

— Скільки додати?

— По «лисому» на брата, — пояснив посол недоброї волі. Я одразу збагнув, що «лисий» — це Ленін на червінці. На щастя, крім мене ніхто не звернув увагу на домагання цвинтарних п’янюг.

Тому я сказав тихенько:

— Домовились. Але відійдемо.

Я відгорнув увесь квартет за високу гранітну плиту, яка стирчала над старою могилою. На камені була викарбувана кокетлива епітафія: «Софія заспокоїлась». Поряд на когось чекала свіжа яма. Напевне, хтось із нащадків цієї Софії зібрався нарешті розділити її спокій. Я без коментарів щосили врізав нахабі під дих. Він квакнув і зігнувся навпіл.

— Один «лисий», — прокоментував я. Потім ударом коліна в щелепу повернув цвинтарного здирника до вертикальної позиції. Щось посипалося на землю. Здається, зуби.

— Другий «лисий», — пояснив я. І знову затопив кулака межи полами бруднющого пальта.

— А це третій! І четвертий! Розрахунок закінчено! — і зламав об хребет мародера держак лопати. Потім скинув його у свіжу яму зі словами: «Полеж!»

Решта троє, виявляється, за ці кільканадцять секунд повністю витверезіли. Це ж треба!

— Поховаєте мого друга як належить! Інакше я вас усіх отут живцем закопаю. Як собак!

Після похорону високе начальство обачливо залишило нас самих в орендованій їдальні. Ми впилися мовчки і страшно.

А ще через кілька днів мені знову довелося оглядати вищезгадані мальовничі околиці старого Київського цвинтаря, на якому упокоївся наш нещасний колега. Щоправда, цього разу мене привів сюди виключно службовий обов’язок. Бо біля контори терпляче тупцявся місцевий дільничний, котрий викликав нашу групу на два трупи поки що невстановлених осіб.

— Ну, показуйте, де і кого тут Господь прибрав?

— А це, товаришу капітан, пройти треба, бо туди навіть катафалки не доїжджають. Домовини на руках носять. Ходімте, покажу.

— Далеко це?

— Аж під самим проспектом — з того боку цвинтаря.

— Тю! Ти нас туди не міг викликати? Ми б як люди під’їхали. А так, відчуваю, через кущі доведеться дертися.

— Вибачайте, товариші, але трохи теє… перенервував. Не кожен день таке навіть на цвинтарі побачиш.

— Глянемо! Ну, веди і розказуй по дорозі — що й до чого.

— Отам у нас, де старі ділянки закінчуються, є такий глухий байрак. А між байраком і проспектом кілька мазанок притулилося. Там кладовищенські пенсіонери живуть, колишні сторожі. І от один з них тримає кіз. Штук десять. Такий собі додаточок до пенсії — молоко сухотникам у диспансер носить. І оцей козопас пришкандибав зранку до цвинтарної контори і каже: «Викликайте міліцію, бо з ночі у байраці щось сильно горіло і сморід недобрий». Ну, в конторі від нього спочатку відмахнулися, мовляв, не мороч, діду, голову зайнятим людям, але тут я зайшов.

— В гості чи по службі?

— Та по службі, звичайно. Сигнали були від родичів похованих. То квіти зникають — не встигнеш покласти, то по надгробкам хтось топчеться, то взагалі, як стемніє, якісь тіні кущами лазять.

— І що ж там лазить?

— Не встиг встановити, бо пішов за тим козопасом до байраку. А там і справді таке робиться, що я бігом назад, в контору, аби вас викликати.

Коли ми спустилися на дно байрака, то спочатку побачили якусь темну масу, що відгонила бензином, горілою фарбою і ще одним специфічним запахом, який нам теж не сподобався. При безпосередньому наближенні темна маса виявилася спаленим легковим автомобілем «Москвич», в якому перебували обвуглені останки двох людей. Потім встановили, що це чоловік і жінка.

Місце було ідеальним. Від мальовничої галявинки, посеред якої стояв «Москвич», по дну урвища йшла добре втрамбована колія — аж до самого проспекту. Судячи із рештків старих кострищ та битого скла, не одна втаємничена компанія смажила тут шашлики, відзначала малі та великі дати. В’їзд з боку проспекту маскували великі кущі шипшини — затишно, зручно, на краю урвища хрести похилилися. В самий раз посидіти, випити, про скороминущість життя поміркувати. І — вйо додому! А от ці двоє, що в «Москвичі», додому втраплять у закритих домовинах. Та й то ненадовго.

Разом з експертами під’їхав на наш виклик і Старий. Уважно оглянув людські та автомобільні останки і задумливо сказав:

— Розповідала мені мама, що колись, ще до революції, серед київської молоді мода така була — на цьому цвинтарі на себе руки накладати. Але царя давно немає і тої моди теж. Потім, коли я в госпіталі на обстеженні лежав, мені випадково журнальчик втрапив із фотографіями — в’єтнамські монахи самі себе спалюють. Але у нас не В’єтнам. Ні, Олексо, б’юсь об заклад на доплату за звання, що тут самогубством і не пахне.