Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Так у чому проблема? Я розумію, Любка-бардачка у своїй кав’ярні на Львівській з такими аристократичними витребеньками марудитися не буде, але ти ж можеш купити вершки, збити їх міксером і здійснити ідею номер раз.

— Пробував. Нічого не виходить. Не збиваються. Спочатку грішив на продавців, а потім мене просвітили хлопці-обехаесесники. Виявляється, вершки розводять ще на молокозаводі.

— А чому обов’язково зі збитими вершками, а не, скажімо, кава-фліп? Кажуть, теж смачно.

— А це професійне. Річ у тім, що цей рецепт вигадали італійські шинкарі, аби з допомогою збитих вершків приховати недовкладення кави у кавоварку. Кримінальна кава, одне слово.

— Спасибі, Олексо, просвітив. А як щодо «фіксу» номер два?

— Та я тобі про нього сто разів казав. Звичайно ж — ідеальний злочин. І то такий, аби всі були в лайні — і прокуратура, і Контора, і навіть наші, міністерські! Аж тут виходить такий собі інспектор Сирота в бездоганно білому смокінгу…

— Де взяв?

— У Дмитрука позичив. Не перебивай!.. Так от, виходить, запалює сигарету, робить пару затяжок, потім отак акуратненько струшує попіл на офіційну версію і каже: «Колеги, так це ж елементарно!»

— Ну добре, щодо кави з вершками, так тут завинила молочна промисловість. А хто щодо ідеального злочину в борщ плюнув?

— От так тобі, задрипаному філологу, все одразу й розкажи. А філософські узагальнення?

— Що, не можна без них?

— Не можна.

— Ну, тоді давай. З узагальненнями. Я потерплю.

Від автора:

Ця розмова відбувалася за майже ідеальних обставин. Я «закосив» під лікарняний, а Олекса Сирота нарешті вибрався у відпустку, і тому навіть не підходив до телефону. Замість нього трубку брала мама і пояснювала, що синок кудись поїхав відпочивати, а куди саме — так і не сказав. Мовляв, приїде, то листівочку пришле. Звичайно, Олекса нікуди не збирався їхати, оскільки відпустка вийшла незапланована. Під час розслідування чергового злочину він, за власним, виразом, знову наступив на гніздо шершнів і начальство терміново спровадило його подалі від Управи, доки все заспокоїться. Що поробиш, таке було життя у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Олекси Сироти.

Олекса Сирота:

Тобі ніколи не доводилося читати таку геніальну дитячу лічилочку: «От дуба до дуба, от сруба до сруба, от палки до палки скачи по считалке…»? Була у мене одна справа з абсолютно аналогічним сюжетом. Тільки скакав я не від дуба до дуба і не від зрубу до зрубу, а від одного небіжчика до наступного. І що характерно — причини смерті, даруй за каламбур, були нехарактерні. Хоча ні, брешу. Перша смерть, з якої все почалося, була стовідсотково типова, можна сказати, навіть взірцево-показова загибель радянського мента, який завжди чітко дотримувався законів, інструкцій і розпоряджень. І саме через цю свою рису характеру пропав ні за цапову душу.

Того дня ми чергували по місту. Субота, як зараз пам’ятаю. А напередодні, в п’ятницю, на одній «оборонці» виплатили премію за впровадження нової техніки. Це ми вже потім дізналися, бо спочатку нам подзвонили і заверещали як недорізані:

— Тривога по місту! Стрілянина на Печерську! Всіх сюди!..

Відчуваємо, що то не жарти. Бо дзвінок не з автомату, а по службовій лінії. Мчимо, як голодні хорти за зайцем. Ще не доїхали, а постріли вже чутно. З мисливської рушниці хтось вправляється. Залітаємо на місце — по двору рикошетом картеч свище. Ні-і-ічого собі, Бородіно!

Виявляється, один із премійованих «впроваджувачів» увесь вечір і всю ніч пропивав несподівані гроші. І допропивався. Вранці взяв рушницю, виповз на балкон і відкрив прицільний вогонь по всьому, що рухалося у дворі. А були там переважно старі люди, терміново виписані з села задля зайвих семи з половиною квадратних метрів жилої площі, отакі собі дідусі з бабусями та їхні малолітні онуки, змайстровані свого часу з цією ж метою. Покоління батьків, на їхнє щастя, ще вилежувалося в ліжках з нагоди вихідного.

Хлопці з райвідділу встигли раніше нас, одразу ж після перших пострілів. Але нічого вдіяти не змогли, бо те п’яне стерво поставило перед собою двох маленьких дочок і стріляло з-за їхніх спин. Як потім з’ясувалося, дружина і теща спливали кров’ю у коридорчику. Він з них почав, бо намагалися відібрати чи то третю, чи то четверту пляшку.

У мертвій зоні, куди не долітала картеч — за смітником, — уже крутився наш прокурорський куратор, зодягнений по всій формі. Він і накинувся на нас так, наче це ми влаштували тут оце «Мамаєве побоїще».