Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Коли всі три справи по збройному пограбуванню закрили за відсутністю доказів, ми зі Старим спокійненько посиділи на моїй кухні, обмірковуючи ймовірні версії.

— Якби я не був атеїстом, — пожартував Старий, — то я би подумав, що це воскресла з мертвих банда «Чорна кішка» і вирішила позбиткуватися над ментами, аби їм служба медом не здавалася.

— Жарти жартами, товаришу підполковник, а раптом?.. Раптом хтось із ветеранів бандитизму на старості років свій безцінний досвід молодому поколінню передає?

— Ну, це вже ближче до життя, як каже наш комісар. Але є одне «але». Професійні бандюги — чи вони молоді, чи старі — але один раз розпочавши, вже не зупиняються. Доки їх не пов’яжуть чи не приб’ють. А наші невидимки мовчать. Хоча згідно з законами їхнього світу, давно б уже пора про себе нагадати. Як не в Києві, то де?

— В Улан-Уде.

— А хоча б і там. Країна у нас велика, одна шоста земної кулі. Це тобі не у Фастові кальсони з мотузок красти.

— Ну, а якщо це не старі нальотчики і не молоді вундеркінди, тоді що залишається, товаришу підполковник?

— А те, що Генерал сказав і одразу забув. Залишається наша славна радянська інтелігенція, котра за свої сто двадцять ніколи не купить собі машину, не кажу вже про кооперативну квартиру, і навіть не відпочине по-людськи де-небудь у Криму чи на Кавказі. Не положено… А думка — вона працює. От і знайшли вихід зі становища. Скільки вони там узяли за ті порожні чеки?

— Хлопці з ОБХСС казали, що вистачить не тільки на чотири кооперативні квартири, а й на білі «Волги», білі дачі і білого пуделя. Але ми про них не дізнаємося. Бо якщо це справжні інтелігенти, вони свій спектакль один раз відіграли — і більше не будуть.

Найдивовижніше, що наші прогнози поки що підтверджуються: ані в Києві, ані в Україні, ані в усьому Радянському Союзі аналогічні злочини справді не повторювалися.

Є, щоправда, ще одна версія, але я її не видав навіть Старому. Саме на той час хтось на самій «горі» вирішив не відпускати наших євреїв на історичну батьківщину, доки вони не заплатять за свої дипломи про вищу та спеціальну середню освіту. Розцінки були встановлені такі, що або продавай усе до останніх шкарпеток, або… щось придумуй. А що таке «єврейська голова» — не мені тобі розповідати.

На щастя, цю підлянку зі сплатою за дипломи досить швидко відмінили. Інакше, боюсь, ганяла б уся радянська міліція, мов той бідний кіт з прищепкою на хвості, за невловимими нальотчиками і аферистами.

Одне слово, хоча великий син єврейського народу Мишко Япончик і помер, але справа його живе. У разі необхідності…

Від автора:

Руйнування Гончарівки, започатковане славетною битвою між кланами Маєвських і Ціперовичів, набрало незворотного характеру. Єврейські родини, котрі жили в цьому урочищі мало не з часів Володимира Мономаха, поступово вибиралися на ПМЖ до Хайфи, Тель-Авіву чи на Брайтон-біч. Полишені без господарів халупи розсипалися самі собою. В останні роки радянської влади в чиїйсь чиновницькій голові виник грандіозний план грунтовної перебудови історичної території, оспіваної в українській та єврейській класиці.

Метода реконструкції була перевірена ще у 1917-му році: «до основанья, а затем…» Першу частину програми виконали блискавично. Євреїв на Гончарівці вже майже не залишилося. А православний елемент порозселяли на оболонські і троєщинські виселки. А от щодо «затем…» вийшло, як із тим паровозом, котрий не доїхав до комуни, вся пара в свисток пішла.

Щодо «однієї шостої земної кулі», то вона розсипалася, мов та Гончарівка, на самому початку дев'яностих. Дехто й досі бідкається: який гігант загинув! Звинувачують демократів, наїжджають на Горбачова. І ніхто не замислюється, що гинути гігант почав набагато раніше — в отих самих чергах за дефіцитом.

— Олексо, у тебе є «ідея-фікс»?

— Десь я вже чув це запитання. Здається, в якійсь оперетці.

— Не ухиляйся.

— Добре! У мене аж два «фікси». Перший — випити справжньої кави зі збитими вершками.