Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Хто склав компанію номенклатурному покійнику, ми дізналися наступного ранку. Наш комісар паніки, як завжди, здійняв тривогу надаремне. Бо хоча власник спаленого автомобіля і працював у відомому всім киянам та гостям столиці сірому будинку на вулиці Кірова, проте пост займав незначний, бо навіть не мав окремого кабінету. Щодо дами — то заяву про її зникнення приніс чоловік аж через півтори доби після її офіційної загибелі. Його одразу спровадили до мене.

— Чому, питаєте, так пізно повідомив? Ну, бачите, тут усе так зібралося, стільки обставин, що не знаю, з чого почати.

— Я вам допоможу. Коли ви бачили свою дружину востаннє?

— Бачив — дві доби тому, позавчора вранці, коли йшов на роботу. У нас, загалом, зміна починається водночас, але я вирішив раніше, тому що такі обставини…

— Про обставини, з вашого дозволу, трохи пізніше. Отже, востаннє ви бачили її позавчора; десь біля восьмої ранку. Так?

— Саме так. Бачив. А чув пізніше. Позавчора ввечері по телефону.

— А хто дзвонив: ви чи вона?

— Вона подзвонила. Хіба я вам не казав — дружина після роботи збиралася зайти до подруги. Якісь там їхні спільні справи. Ну, і засиділась. Власне, це вже не вечір був, а ніч. Я, щоправда, так втомився, що навіть не звернув уваги на час.

— Про що вона вам говорила?

— Ні про що особливе. Вибачилася, що затрималась, що не подзвонила раніше. Сказала, як тільки зловить таксі, то приїде. А якщо не вдасться, то доведеться ночувати у подруги. Там, правда, мала дитина… А я їй сказав, щоб не хвилювалась і якщо треба, то нехай ночує. Мені ж спокійніше. Бо знаєте, хоча і таксі, але в таку пізню пору їхати через все місто… Попросив тільки, щоб вона мені вранці передзвонила, і заснув.

— Пробачте, а ви не звернули увагу, коли саме вона вам зателефонувала? Бо це дуже важливо.

— Ви знаєте, я так втомився за ці дні, що навіть не зафіксував. Але можна вирахувати. Вона сказала: транспорт уже не ходить, доведеться ловити таксі. Виходить, десь близько першої ночі.

— Забалакались жіночки, нічого не скажеш.

— Так, звичайно, давно ж не бачились. У подруги маленька дитина, я вам уже казав, вони навіть не з квартири, а з автомату дзвонили.

— А що, подруга дружини теж з вами розмовляла?

— Звичайно, вона, до речі, першою говорила. Теж вибачилася, сказала, щоб я не хвилювався, що місця в квартирі вистачить — є де покласти гостю. А потім уже трубку дружині передала.

— Спасибі за уточнення. Підемо далі: вчора вранці ваша дружина дзвонила, як обіцяла?

— Власне, ні, але я ще не хвилювався. Бо знову на годину раніше побіг. Ми, знаєте, дуже важливе замовлення вчора здавали. Так наче все гаразд, сто разів перевірили, але береженого Бог береже… Так ото ж, здали замовлення, трохи навіть відзначили, але так — без зайвого. У нас робота серйозна, режимна. І тільки надвечір я почав хвилюватися — чому дружина досі не подзвонила. Приїхав додому — її немає. Почекав годинку, потім ще годину, подзвонив подрузі. Тільки не тій, у якої вона ночувала, бо та зараз у декреті, а іншій, з котрою разом працюють. А мені вона у відповідь: добре, що ви обізвалися, бо ми вже непокоїмося, що з вашою дружиною сталося? На роботу не вийшла, не подзвонила, вдома на дзвінки ніхто не відповідав. Що там у вас?

— Співчуваю. Новина не з приємних. І які були ваші подальші дії?

— Звичайно, зв’язався з тою подругою, що в декреті. А вона мені, мовляв, зловили ми тоді таксі майже одразу, розпрощались — і все! Тут я і почав обдзвонювати спочатку лікарні та морги, а потім до вас зателефонував, у міліцію. З моїх слів усе записали і порадили прийти вранці з заявою. От і все.

Виглядав мужчина інтелігентно, за цигарки не хапався, зайвих запитань не ставив. А мені чомусь не хотілося прискорювати виконання неприємного обов’язку і ще неприємнішої процедури опізнання останків. Бо все могло бути на цьому світі і в цьому місті, але переконання, що переді мною сидить законний чоловік невезучої коханки, мене не полишало від першого моменту розмови.

— Ви не пам’ятаєте, яку сумку ваша дружина взяла з собою того дня?

— На жаль, я того не бачив, бо я ж пішов раніше. Пам’ятаю тільки, що одягла синій костюм. Новий, кримпленовий. Звичайно, щоб похвалитися подрузі.

Щодо костюму, то це ще одне підтвердження моєї здогадки. Напіврозплавлений шматок синьої синтетики, що дивом вцілів у полум’ї, то було все, що залишилося від одягу небіжчиці.

— А якісь прикраси вона зазвичай носила?

— Фактично ні, хоча я їй дарував. Казала, незручно перед колежанками, бо не в усіх чоловіки заробляють стільки, скільки я.