Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— А ви, пробачте… тут в заяві тільки місце роботи.

— Я провідний конструктор спеціалізованого КБ. Я вам казав, у нас режимна установа. Дисципліна, все таке. Але платять нормально. І премії одержуємо регулярно.

Я глянув на заяву. «Завод металовиробів». Цікаво, як далеко летять металовироби його конструкції — до Західної Європи чи аж по той бік Атлантики? Звичайно, про це я не запитав. Натомість ляпнув несподівано для себе:

— То кажете, замовлення у вас прийняли нормально?

— Саме так. Я ще так зрадів, бо премію пообіцяли не просто хорошу, а дуже хорошу. А тут така несподіванка…

Є таке дурне ментівське правило: коли зникає жінка, а особливо — молода жінка, та ще й красива на додачу, то її благовірний автоматично втрапляє у підозрювані. Я ще раз зиркнув на приколоту до заяви стандартну фотокартку «три на чотири». Либонь, з паспорта. Як мінімум, симпатична. Точніше, приваблива. Що там у нас з анкетними даними? Так, звичайно, йому сорок, їй двадцять вісім.

— Дітей у вас, пробачте, немає?

— Ні, знаєте, якось так склалося, що немає.

— Близькі родичі дружини де проживають?

— Батьки померли. А рідня десь на Донеччині. Я їх тільки на весіллі бачив. Ну, типові шахтарі, гвардія труда — що з них візьмеш?

— Це я до того, що вона могла до них терміново виїхати.

— Та ні, про що ви? Вони нам за ці роки жодного разу навіть не подзвонили, та й ми не особливо прагнули… То що, товаришу капітан, у мене є якась надія?..

— На жаль, порадувати вас не можу, хоча потрібно уточнити ще цілий ряд деталей. Наприклад, просив би вас вказати прізвище та адресу тої подруги, яка останньою бачила вашу дружину.

— Будь ласка. Я здогадувався, що це потрібно, тому спеціально виписав із жінчиного записника. Бо це, власне, її знайома, а не моя.

— Ну, принаймні, ви хоча б знаєте її, цю жінку, бодай один раз бачилися?

— Десь із рік тому. Я ж кажу, то її знайомство. Здається, на курсах крою і шиття зійшлись.

Він став диктувати мені адресу, і я ледь стримав свою реакцію. Бо саме у цій квартирі проживав громадянин, який увечері поїхав заправити свого «Москвича», а на ранок від нього і машини залишилися обвуглені останки у глухому байраку на краю цвинтаря.

— Є обґрунтована підозра, що ваша дружина стала жертвою нещасного випадку.

— Таксі?

Я ухилився від прямої відповіді. Лише ще раз послався на певні обставини, які потребують уточнення:

— У цієї знайомої, котра в декреті, є автомобіль?

— Так, є, але, на жаль, того дня чоловік відігнав машину на профілактику, а інакше б підвіз. Я його, щоправда, ніколи не бачив, але дружина казала, що він не із жлобів.

— А у вас, часом, немає машини?

— Я, бачите, тільки збирався. Мені раніше не раз пропонували, але доки я був один, то не відчував потреби. На роботу чи з роботи мене возить службова, а у відпустку?.. Я, знаєте, люблю десь у тихому місці коло води з журналом у руках полежати. Мандрів за місцем роботи вистачає.

— Що, відрядження?

— Не без того. Щодо машини — то мені обіцяли як премію за оте замовлення, котре ми вчора здавали. Я дружині нічого не говорив, боявся наврочити. А це мої московські начальники самі сказали: здавай швидше на права, досить тобі казенний бензин палити… Так ви кажете — нещасний випадок? То в якій же лікарні вона лежить? Я ж усі обдзвонив…

Я знову ухилився від прямої відповіді:

— Бачите, є певні проблеми з опізнанням.

Він, здається, здогадався:

— Автокатастрофа? Оте саме таксі?

— Скажімо, так. Але там ще була пожежа. Тому треба зачекати якийсь час результатів експертизи. Група крові, антропометрія і все таке інше.

— Пожежа? Так-так, розумію. Був би зобов’язаний, якби весь цей офіціоз провели якомога швидше. Бо якщо ви не помиляєтеся, то мені треба буде її поховати. Я мушу повідомити у себе на роботі, бо така у нас організація. Напевне, до вас звернуться офіційно. З нашої системи…

— Розумію. Режим, специфіка, союзне підпорядкування. Ми зробимо все, аби максимально скоротити всі неприємні процедури. А сьогодні ви вже нікому нічого доповідати не будете. Бо пізно. Ідіть додому і спробуйте відпочити. Якщо це можливо. Зустрінемося завтра.

Він не заламував руки, не розмазував сліз по щоках, не кричав: не вірю! Але в його реакції не було нічого підозрілого. Напевне, в організації, де премії виплачують автомобілями, підбирають у штат людей з міцними нервами. А може, просто у нього характер такий — все спалювати в собі. Знаю я цей тип психіки. Мовчки дивиться, зрідка головою кивне, часом навіть легенько посміхається в скрутних ситуаціях. А одного дня приходить додому, розігріває вечерю, дивиться по телевізору свою програму «Время», закурює, падає на підлогу і помирає від інфаркту. Або від інсульту. У сорок з копійками років. Перегорає.