Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

«Допит привидів»… Треба було б запропонувати цю тему Ліді. Шкода, що не догадався зробити це раніше. Так думаючи, я підійшов до гаража. Широкі подвійні ворота замкнуто на важкий замок. Ніяких ознак машини. Поволі обійшов хату і натрапив на вхід. Тут двері не замкнуто, їх просто нема. Піднімаюся сходами на другий поверх. Намагаюся оглянути електровимикач. На тому місці, де він має бути, зяє порожній отвір. Праворуч — двері, мабуть, вхід до єдиної кімнати. Підходжу, прислухаюся. Тої ж миті вони рвучко відчинились. І це навіть трохи налякало мене. Бозна-як у мене в руці опинився пістолет.

Танев. Діждалися-таки хвилюючої зустрічі. Тільки не уявляйте собі бородатого бандита з чорною пов'язкою на правому оці. Чоловік, який став на порозі кімнати, був невисокий, плечистий, трохи кремезніший за свого брата. Взірець елегантності. Гарний темно-синій костюм, білосніжна сорочка, світло-сіра краватка, сиве, акуратно підстрижене й зачесане волосся, гладенько виголене матове обличчя, на якому роки не лишили руйнівного сліду. В темних очах нахабний спокій двоюрідного брата, але вони жвавіші й значно пихатіші. Танев ковзнув поглядом по моєму обличчю й запитливо зупинився на пістолеті.

— Громадянин Танев? — запитав я церемонно. Танев ледь помітно кивнув.

— Ось де зимував рак! — проказав я трохи душевніше.

— Рак? Що за жаргон? — звів одну брову Танев. — І що за манера вимахувати пістолетом? Хто ви такий?

Не випускаючи пістолета з правої руки, я дістав лівою службове посвідчення й показав його цікавому громадянинові.

— А!.. А я було подумав, що ви злодій. Наскільки мені відомо, міліція вже багато років не розмовляє з мирними людьми за допомогою пістолета.

— Це правда. Уже давно. Одначе це стосується мирних людей. А ви належите до неспокійних, як зауважила нещодавно ваша родичка.

При цих словах я жартома посварився на Танева пальцем.

— Я не зовсім розумію… — пробурмотів Танев, не втративши ані крихти спокою.

— Ще зрозумієте. Та запросіть же мене до хати! Я замерз на цих кам'яних сходах.

— Прошу, — мовив Танев майже люб'язно. — Машина в гаражі. За хвилину виведу її, а через п'ять будемо вдома.

— Не завдаватиму вам зайвого клопоту. Ми й тут поговоримо. Тим більше, в кімнаті ввімкнуто електрорадіатор. Погріємося й побалакаємо. Йдеться, власне, про коротеньку довідку.

А оскільки Танев усе ще не наважувався запросити мене у свій скромний барліг, я легенько підштовхнув його й сам увійшов слідом за ним. У кімнаті було тепло. Вікна були щільно забиті дошками від ящиків. Невеличка електрична лампочка ледь освітлювала приміщення, захаращене старими меблями й хатнім начинням, загорнутим у простирадла. Однак посередині розчищено. На великому старому столі — пляшки, чарки, цигарки. Два стільці, якраз стільки, скільки потрібно для наступної мізансцени.

Я сів на один і гостинно вказав пістолетом на другий. Танев сів неохоче, але спокійно.

— Може, запропонуєте що-небудь? — сказав я. — Адже до вас прийшов гість.

— Що ви п'єте? — запитав сухо Танев, поставивши переді мною чарку.

— Мастику.

— Як бачите, мастики нема… — байдуже зауважив господар.

— Невже Медаров усю випив? — здивувався я. — Чи те, що залишилося, ви вилили йому на одяг?

— Не розумію, про що йдеться…

— Не розумієте? Оце так. Резидент гестапо, а не розумієте таких простих речей.

— І цього натяку теж не розумію.

Темні очі дивляться байдуже. Не віриться, щоб ці очі коли-небудь від чогось ніяковіли.

— Гаразд, — промовив я, зітхнувши. — Почнемо спочатку. Я думав, що ви ділова людина і ми швидко порозуміємося, але якщо ви не такий, то почнемо спочатку. Де ви були останні три місяці?

— У провінції.

— Провінція велика. Більше ніж сто тисяч квадратних кілометрів. Де точно?

— Переважно в Банкя.

— З якою метою?

— Відпочинок. Води.

— Відпочинок від чого? Вашою основною професією, наскільки мені відомо, є неробство.

— Раніше я працював.

— Знаю. В гестапо. Але ж тепер не працюєте. А втім, з чого ви живете, якщо не секрет?

— Батько мені залишив дещицю…

— Коли помер ваш батько?

— Вісім років тому.

— В такому разі ота «дещиця», видно, чималенька, якщо утримує вас стільки часу.

— Я живу скромно.

— Це мені відомо: машина, поїздки у провінцію, гулянки через день, подарунки Мімі й іншим веселим істотам. Більше ніж скромно. Кого ви посилаєте розмінювати для вас золоті монети?

— Які монети?

— Що за питання? Ті самі, що ви успадкували від батька. Чи, може, у вас є інші?