Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

Ілієв кивнув.

— А ти що відповів?

— Сказав, що приходили якісь люди й повідомили, начебто Медаров помер од розриву серця.

— Саме так і сказав?

— Точно так.

— А ще що?

— Потім Танев запитав, чи не приходив до мене хто-небудь з міліції. Я сказав, що ніхто не приходив.

— Добре, що здогадався так відповісти. Далі?

— Більше нічого. Танев знов попередив мене, аби я й словом не прохопився, що бачив його останнім часом. Залякав мене друзями й пішов.

— І через це ти все ще брешеш мені і покриваєш Танева.

— Я не людина Танева… — механічно бурмотів Ілієв.

— Якби ти був людиною Танева, ми розмовляли б в іншому місці. Але він тебе використовував і зовсім не так безневинно, як ти гадаєш…

— Я не брав участі у мерзотах Танева… — весь час повторював Ілієв.

— Ти міг і не брати безпосередньої участі. Досить того, що мовчав. Мовчання, Ілієв, золото, але в деяких випадках це страшна провина. І так сталося з тобою. Тепер ти мусиш спокутувати свою провину. Тому — розповідай усе з самого початку!

— З процесу? — налякано запитав Ілієв.

— Ні, не з процесу. Ми починаємо від Дев'ятого вересня. А ти почни трохи раніше: від «Комети» і до наших днів…

— Про «Комету» я вже розповідав… — нагадав Ілієв.

— Ти розповів одну третину. А мене цікавить усе. І гляди, бо оте терпіння, про яке я казав, вичерпується. Ну ж бо!

— Головним у «Кометі», — глухо почав Ілієв, — був Костов. Мав грубі гроші, зв'язки з впливовими людьми й гітлерівцями. Танева — далекого родича Костова — спочатку тільки записали компаньйоном, щоб надати конторі видимості акціонерного товариства. Та протягом останніх двох років гітлерівці дедалі більше працювали саме з ним..:

— Як працювали?

— Ну, всю оту фірму «Комета» зліпили, видно, для того, щоб приховати злочини гестапо. І Танев став чи не головною людиною. Через нього встановлювали зв'язки. Він був найхитріший, найспритніщий з-поміж трьох. Костов і Медаров уже боялися його. З того випливало, що Танев став важною персоною. Нажив великі гроші… Потім ота історія із втечею Костова… Потім…

— Зажди-но, Ілієв, — перебив я його. — І запам'ятай: попереджаю востаннє! Якщо ти все ще боїшся Танева, мушу сказати, що ти боїшся не того, кого слід! Подивись на мене!

Ілієв наполохано підвів очі.

— «Історія із втечею Костова»… — повторив я. — От про неї і розповідай! І якнайдокладніше! Ти був при тому!

Я вимовив останню фразу так упевнено, наче справді знав про те, що казав. Але іноді слід покладатись і на здогади.

Ілієв винувато похнюпився і мовив зовсім тихо:

— Був…

Дальший натиск уже не потрібен. Хто сказав був, той скаже й далі. Я відкинувся на спинку лави й полегшено збив капелюха на потилицю. Навколо тече буденне життя заводу. Приїжджають і від'їжджають вантажні машини, з дверей будинку дирекції виходять люди, жваво розмовляючи між собою, кілька чоловік метушаться навколо розісланого на землі величезного плаката: «Виконаємо достроково…» Заклик, очевидно, треба було повісити на фасаді. А тим часом Ілієв розповідає мені про зовсім інші речі.

— Була ніч сьомого вересня. Чуємо, завила сирена. Схопилися й — у сховище. Костов обладнав на віллі підвал як сховище. Тільки-но Танев відімкнув його і ми ввійшли, стало ясно, що Костов утік. Сейф, де всі троє тримали гроші, зяяв пусткою. Це був старий вогнетривкий сейф, ціла стінна шафа. Відмикалася трьома різними ключами. Кожен з «Комети» мав тільки один ключ. Але Костов одімкнув його. Видно, виготовив для себе додатковий комплект ключів, хитрюган… «Ти бачиш, що він нам улаштував, паскуда! — вигукнув Танев і одразу наказав мені: Ілля, виводь «мерседес». Я вивів машину з гаража. Медаров і Танев стояли посеред двору й про щось домовлялися. Тільки-но побачили, що я готовий, скочили на заднє сидіння, й Танев гукнув: «Давай до Божуриште! Навпростець — через Банкя. І швидко». — «Не можу швидко без фар», — кажу. «То вмикай фари, хай йому чорт!» — «По нас стрілятимуть», — пояснюю. «Вмикай, кажу тобі, поки я сам не почав стріляти». Я ввімкнув світло — що вдієш? — і ми помчали. З їхніх розмов я зрозумів, що Костов хоче втекти на німецькому літаку. Останнім часом вони тільки про те й говорили: тікати чи ще зачекати, а коли тікати, то як владнати з німцями… Ми проскочили Горну Баню й попрямували до Банкя. Шосе було геть розбите, а Танев усе штовхав мене в спину: «Швидше, швидше!» Поминули й Банкя. Тільки виїхали з села, як удалині помітили світло фар. «Якщо це «оппель» Костова, ми його наздоженемо, — зрадів Танев. — Давай, Ілля, натискуй на педалі!» Я додав газу, і, проїхавши підйом, ми побачили попереду «оппель» Костова. «Мерседес» — машина потужніша, і ми швидко його наздоганяли. «Як тільки обженеш, розвернись і заблокуй дорогу!» — скомандував Танев. Я так і зробив. Щойно зупинився, як Танев і Медаров вискочили з машини. «Тільки тихо», — спробував втрутитися Медаров. «Не вчи мене!» — огризнувся Танев і підбіг до «оппеля». Отоді я побачив, що у Танева в руках автомат…