Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

Я зайшов до кафе, не спускаючи з ока дорогу до вокзалу. Молодь дивилася на мене, як здалося, не без зловтіхи: «Чекає, дурень, а вона не йде». Я встав і поплентався вулицею, удаючи, ніби вивчаю місто — славний центр героїчного шахтарського краю. Та все псував букет: ну хто ж вивчає шахтарський край з букетом гладіолусів у руці?

Настав час обіду, і це трохи полегшило моє становище. Я зайшов у ресторан і хотів було здати квіти в гардероб. Але виявилося, що їх нікуди покласти. Отже, букет квітнув на моєму столику. І знову-таки ж багатозначні погляди й напівусмішки, тим відвертіші, чим більше спливало часу. Треба було знову змінити місцеперебування. Третя перевірка в домі — і третя невдача. По тому — знову прогулянка по вулицях й вивчення шахтарського краю. Я певен, що в той пообідній час уже все місто знало мене. «Отой з букетом», — казали, мабуть, коли заходила мова про мене. Міліціонер на майдані не раз проводжав мене підозріливим поглядом.

Почало сутеніти. Ніч дасть притулок страдникові. А головне — приховає букет від цікавих поглядів. Навіть більше, я обрав найтемнішу частину вулиці. Після останньої безрезультатної перевірки в домі вищезгаданої особи я вирішив нарешті піти на вокзал.

Вокзал був яскраво освітлений. До того щойно прибув поїзд, відти сипонули люди. Я почав шукати очима якийсь спокійніший куток, коли почув знайомий голос:

— Боже, Петре!

— Авжеж, — проказав. — Це я.

— Бідолашний. Чи давно тут?

— Та ні. Тільки зранку.

Нараз моя знайома помітила, що в мене зайняті руки.

— Які гарні квіти… — проказала вона, хоча букет був уже схожий на зів'ялий латук.

— Це тобі, — сказав я і тільки-но віддав букет, як відчув одразу, що в мене страшенно затерпла рука.

Знайома була, очевидно, зворушена, хоча й не виказала цього, за що я їй сердечно вдячний. Вона ніяк не могла повірити, що я тут, біля неї, на Пернікському вокзалі. І не через надмірну недовірливість: відтоді, коли я пообіцяв, що за день-два приїду, спливло немало місяців.

Порадившись, ми вирішили, що можемо разом повечеряти в ресторані. Зворотний шлях був для мене маленьким тріумфом. Я вже не уникав освітлених місць і поглядів тубільців. Навпаки! Дивіться скільки завгодно. Зустріч, як бачите, відбулася.

Так, зустріч відбулася. Задоволено відзначивши це, я подивився у вікно. Небо вже зовсім охололо. Скоро настане смутна пора — сутінки. А в мене ще стільки справ. Я глянув на годинник, підвівся, надів плащ і насунув на очі капелюх, аби всі знали, що на мене чекають серйозні справи, а не сентиментальні екскурсії в минуле.

Я ступив на другий шлях, що звався «Танев».

На вулиці ще світло, але перші сутінки вже підсинили повітря. Ще трохи, й настане таємнича й смутна вечірня пора.

Насилу вибравшись із густого натовпу на вулиці Георгія Димитрова, я нарешті вийшов на площу перед Мавзолеєм. Колись тут була тісна вулиця, що відділяла Міський парк від Палацового парку. Потім ішов крутий поворот, і очам відкривався відомий бульвар Царя-визволителя, що починався від тісної вітрини ресторану «Еліта», традиційною прикрасою якої було смажене порося з лимоном у пащі. Цей заклад так і лишився для мене пекучою загадкою, оскільки мені ніколи не щастило зазирнути у двері з віконечками — вони завжди були закриті білими завісками.

Далі містилися кафе-кондитерські, вітрини яких широко відкривалися поглядам перехожих. Тільки завдяки цьому кафе мали успіх, бо люди приходили туди, щоб показати себе. На відтинку менше двохсот метрів скупчилися усі чотири люксові кондитерські міста — «Болгарія», потім «Савой», «Софія», а навпроти їх — «Цар-визволитель». Отак я, ще зелений юнак, вдосконалював свою освіту: і грошей не тринькав, бо їх не мав, і часу не гаяв. За вітринами тих закладів збиралися, немов у чотирьох величезних акваріумах, найвельможніші представники мешканців міста. У «Болгарії» перед давно висохлими чашечками по випитій турецькій каві здебільшого розводили теревені політикани й аферисти. Тут звичайно показувалися світові й іноземні гості, які вносили певну екзотику в атмосферу місцевих пліток. За гостей найчастіше були колись відомі, а тепер забуті артисти та різноманітні шпигуни, що мандрували по Сходу як лектори. Іноді, коли при вході до «Учительської каси» [9] Йдеться про будинок на площі Славейкова, де колись була Каса взаємодопомоги вчителів. з'являлося оголошення «вхід вільний», юнацька цікавість заводила мене туди послухати когось із тих лекторів. Якось американський мислитель виголосив бесіду про «Християнську науку, або шлях до спасіння», іншого разу відставний полковник Інтелідженс-сервіс вельми захоплююче говорив про «Джона Мільтона, або тугу за втраченим раєм», маючи на увазі, певно, втрачений англійський вплив на Сході.