Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?

— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»

Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.

— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.

Ліда поблажливо усміхнулась:

— Картини малюють не тільки для того, щоб прикрашати кімнати. Це людські документи…

— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.

— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…

— В такому разі запитайте свого батька.

— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?

— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?

— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.

— Я не зовсім розумію вас.

— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.

— Он як!

— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.

— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.

Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.

— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.

— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?

— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…

— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.

— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?

— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…

Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:

— Обережно, провід!

«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.

— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…

— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.

— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?

Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.

— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?

— Батько. У нього є другий ключ.

Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:

— Заходьте ще!

«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.

Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.