Марина Меднікова - Зірка, або терористка

— Що таке? — прошелестіла Тетяна Іванівна.

— Ми злякалися, що інсульт. Пронесло. Перепрацювала.

Тепер лежи.

— Треба щось робити… Рятувати дитину.

— Лежи тихо. Там — Стас. Він закінчить справу.

— Він не знає… всього.

— Послухай мене. Ти чуєш? — Ігор Кулик підвівся, причинив двері щільніше, знову присів на краєчок ліжка.

— Чую.

— Я не хочу, щоби ти вирішувала. Вибір між обов’язком і дитиною роздере тебе на шматки. Вже майже розірвав.

Я не хочу втратити тебе. І нашу дитину…

— Хлопчика, — по щоці Тетяни Іванівни повзла сльоза.

— Це вона сказала?

Чоловік видобув з кишені хусточку, втер її мокре обличчя.

Тиха істерика вже струшувала дружиною. Намочив хусточку водою, склав удвічі, поклав хворій на чоло. Тетяна кілька хвилин тихо схлипувала, сльози вщухли.

До палати зазирнув чоловік з рудими вусами. Лікарняний куций халат напинався на крутих плечах. Кивнув привітно подружжю, оглянув палату.

— Я до вашої сусідки.

— Вона на процедурах.

— Не заважатиму?

Чоловік поклав на сусідню тумбочку пакета з апельсинами, забрав порожні банки. Хотів покласти до тумбочки принесене, необережно впустив. Апельсини покотилися підлогою. Чоловік знітився.

— От іще одоробло, — вилаявся, — даруйте, я зберу, сто разів перепрошую.

Чоловік порачкував попід ліжко Кулик збирати цитруси.

Ще раз вибачився, вийшов.

— Піду помию, — сказав.

— Я прийматиму рішення, — продовжив Ігор Кулик. — Твоя хвороба зараз доречна. Пробач. Тобто все обійшлося, але полежати доведеться. Справою Олійник займатиметься Стас як твій заступник. Його сумління не мучать, він щаслива людина на рівні першої сигнальної системи. Він зробить так, як буде краще всім. Хоч це й не моя компетенція, я людина маленька, але я порадився з компетентними хлопцями з Адміністрації, з завгаром Генпрокуратури… Всі кажуть, треба кермувати до теракту. Це зараз на часі, і розкручується швидко, і наслідки гучні… А ми врятуємо нашого малого.

Нехай лише народить.

— Забери у мене… в кабінеті… в теці. Побачиш сам.

Негайно. Хай не бачить Стас. Ігор Кулик зачекав, доки медсестра скінчить маніпуляції з крапельницею, простягнув гроші.

— Вона спатиме до ранку, це кращі ліки, — медсестра заховала цупкого папірця.

В коридорі Кулик закусив сигарету, заляпав по кишенях по запальничку.

— Тут курити не можна, — сказало над вухом. — Здрастуйте, Ігоре Гавриловичу, як вона?

Станіслав Павлович виглядав енергійним, ладним бігти на життєві лови.

— А я збирався до тебе. Ходімо на двір. Тетяна все’дно спить. Тобі там робити нічого. Я завезу на роботу.

— А квіти? — Стас тримав на відльоті червоно-рожеву клумбу в шерехливому целофані.

— Сестричка пристроїть, Тетяна квітам зрадіє.

— А я обізнався, — засміявся до Ігоря рудовусий чоловік, виходячи з туалету з мокрим кульком апельсинів. — Уявляєш, моя в іншій палаті, переплутали. У незнайомих у тумбочці порпався! Трапиться ж таке.

— Хто він? — Станіслав Павлович провів чоловіка поглядом.

Кулик змахнув рукою.

— Маю розмову.

В авті Ігор Кулик виклав Стасові свої міркування.

— Вона знає? Бо матиму видерті роки.

— Всім вигідніше, щоби справу закінчив ти. Нова людина доки в’їде, сам розумієш. Наша пісня гарна-нова…

— Пойняв — нє дурак, дурак би не пойняв.

— Наскільки я інформований, Вареник дав жорсткі строки.

— Він, сарака, з штанів вискакує, поки без лампасів. Ладен сам бігати нишпоркою. Але — не вміє, чисто по жизні, не вміє. Нашу справу робити, не в Чапаєва грати, у кого шалабон дужчий. Дитячий конструктор «лєго» бачили? Отож. Купа штучок, хто що стулить. Один — будинок, другий — танк, а третій сортир, та в ньому й утопиться. Скласти з фактів щось пристойне і корисне, а до того ж вірогідне — це фокус-покус.

Як колись замовляли цилюрникові фризуру: абисте при папєнькє по-нашому, а без папєнькі алякапуль.

— З Вареником треба побалакати? Аби тобі не заважав?

— Він мене марципанчиками обкладе на золотій таці, аби швиденько впорався. Йому, даруйте, дружина ваша як зламаний зубний протез — і не поїси, і не натисни. Спасибі, що підвезли.

— Чекай. Я з тобою. Тетяна просила дещо взяти у неї на столі. Допоможеш?

— Якщо це не службова таємниця, — Станіслав Павлович засміявся.

Стас крокував прокуратурою попереду Кулика, похазяйськи, ручкався, вітався, домовлявся.

На столі слідчої Кулик лежала допотопна картонна тека з кошлатими поворозками. Ігор розгорнув. «Я, Симчич Зірка Орестівна…», «Я, Шушунова Світлана Михайлівна…», «Я, Митроха Василь Федорович…» Папірець з нерівним олівцевим написом «Перший шлюб Олійник. Перевірити!»