Марина Меднікова - Зірка, або терористка

— А як ти мене випустиш, якщо пацана не знайшов?

— Це мій клопіт. «Какая бо-оль, какая бо-оль, АргентінаЯмайка пять ноль».

— Згоден.

Шушунова сиділа в кабінеті. Куталася в шалика, покашлювала.

— Чому не сказали що хворі? Я б сама приїхала.

— Я повинна.

— Розповідайте. Від моменту знайомства.

— Я працювала з нею два роки… Благаю, на колінах молю,

— Шушунова сповзла зі стільця, схопила руку слідчої і заголосила, — заради Бога, нічого не кажіть їй, не кажіть їй нічо-о-ого-о-о… Що я тут була…

— Випийте, — слідча цвіркнула з сифона води. — Ви в безпеці.

— Я все скажу…

— Де, коли і скільки часу ви з нею працювали?

— У ресторані «Дорожний», у буфеті, у дев’яносто четвертому.

— Що трапилося в ресторані?

Шушунова мовчала.

— Мені вас не шкода. Зі свідка можете стати співучасником дикого злочину. — Кулик витягла зі столу кілька світлин і одна за одною показала. — Ляля і Катя Пономаренки, по п’ятнадцять років, Назарко Марченко, шістнадцять років, Андрій Перегуда, Валентина Валентинівна Король. Вони мертві…

Шушунова знепритомніла. Кулик схопила телефона.

— Стасе, до мене. Негайно.

Стас оцінив обстановку, витягнув з шафи нашатир, ватку, помахав перед носом свідка.

— Може «швидку» викличу?

— Не треба, — очапалася Шушунова. — Я сама. Можна взяти сумку?

— Дякую, Станіславе Павловичу, можете йти.

— Водички б іще.

Свідок налапала пігулки, проковтнула їх, запила, випросталася.

— Знала ж, що добром не скінчиться, — нарешті проказала.

— Ми працювали в буфеті два з половиною роки. Майже три.

Дала вперше гроші, я відмовилася. А вона — ти, мабуть, стукачка. З тих недоважених грамів, каже, ніхто не схудне, а й схудне, то собі на користь… Сказала, з начальством треба ділитися, за вигідний товар і все таке…

Я звикла. Чекала тих грошей, допомагала їй. Зарплатня, самі знаєте. Та й небагато вона давала. А собі шубу купила, обручки. Казала, на чорний день. Казала, сама про себе дбає, разведьонка повинна бути напакована, щоб її хтось іще узяв.

Прийшла ревізія. Їй дали всього рік. Про мене ні на слідстві, ні на суді слова не сказала, на себе взяла. Через рік вийшла…

Я вже працювала в дитсадку ложкомийкою. Зустріла Максимову. Ми з одного класу. Вона у геоінституті працювала і мене прилаштувала. Пробірки мити. Підучилася, курси скінчила, пройшла тарифкомісію, стала лаборанткою. А тут… — Шушунова знову вимкнулася.

— У нас обмаль часу. Доки ви зараз переживаєте, хтось іще може випити вашу отруту.

— Вона не моя.

— А чия?

— Навіщо ви так зі мною? — знову заплакала Шушунова.

— Того чоловіка, який щойно заходив і давав вам нашатир, ви бачили коли-небудь?

— З бородою?

— З бородою.

— Ні.

— Як то?

— Ніколи.

— Він не приходив до інституту?

— До мене ні.

— Ні про що не розпитував?

— Ні.

Кулик заходила кабінетом.

— Розказувати далі? — насмілилася Шушунова.

— На чому ми зупинилися?

— Я раділа з нової роботи. — І що?

— З’явилася вона. Почала ходити. Грошей попросила, а які в мене гроші… А тоді… — вона знову замовкла.

— Та зрушите ви з місця? — скрикнула слідча.

— Вона попросила отрути… Щурів труїти. Я дала.

Пояснила, щоб руки гарно мила, отрута сильна, а ліків од неї нема, в організмі не визначається…

— Вона приходила ще?

— Так.

— Коли?

— Число?

— Вже після випадку в ліцеї?

— Днями, — голос Шушунової впав до шепоту. — І ви знову дали їй отруту?

Шушунова заридала. Слідча жбурнула об стіл ручку. Допит скінчився.

Щось не так. Нічого нового Шушунова не сказала, лиш потвердила здогад. Десь далеко задзижчав комар. Що зачепило у відповідях? Кулик здолала напад слабкості, увімкнула магнітофон, прослухала плівку. Не могла зосередитись. Що зі мною сьогодні! Випити кави…

«Разведьонка повинна бути напакована», — сказала з магнітофону Шушунова. Ось воно! Перемотала плівку на початок. Увімкнула магнітофон на запис, стираючи допит.

Взяла олівця, записала на окремому аркуші: «Перший шлюб Олійник. Перевірити!» На знакові оклику олівець тріснув.

Поклала папірця до теки з листом Шушунової, заявою священика, свідченнями Симчич. Зав’язала шворочки, хотіла вкласти теку до сумки…

Тетяна Іванівна не завважила, що картинка перед очима заколивалася, втрачаючи колір, чіткість обрисів. Задзижчав комар. Голосніше. Для комарів ще рано — ворухнулося на денці. Комар погодився і відлетів. Тиша і спокій.

— Лежи. Це — я, — над Кулик схилилося обличчя чоловіка.