Марина Меднікова - Зірка, або терористка

Він каже — не знаю. От бачите, відповідають люди на те, у гівні не розібралися, а до бога лізете. От коли в усьому гівні, що навколо, розберетеся, тоді й судіть Ліду Олійник. Це я так, до слова.

Так от, Таню, закасуй рукава і починай пахати в мій бік.

Знімеш з мене звинувачення вчисту — побачиш сина, та й забереш його. На дідька мені чужий, коли у мене є свій. Я його, поки ви там переживали та шукали на мене доказів, встигла забрати з сиротинця, хоч довелося заплатити недешево. Чоловіку моєму першому, незабутньому Юрону Шевченкові, перекажи, що народила я од нього двійко дітей, хлопчика й дівчинку. Ото була халепа на мою юну голову.

Доля зглянулася, дівчинку прибрала, бо з сином завжди на мужчин впливати легше. Хлопець мій Віталік, хоч і виріс без мами по дитбудинках, та все ж маму знав, подарочки отримував. Які могла, такі й робила. А зараз він теж тут, зі мною. Якщо Юрка не забере назад свої дурнуваті підозри, що я його обікрала, і решту дурниць, то теж залишиться без сина.

А так у нас усе добре, погода хороша, люди привітні.

Передавайте привіт вашому Стасіку Кучерявому, симпатичний такий мужчинка. От з ним ми швидко домовилися. І ще — окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові нашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б не так. Одержав Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». Вона й продовжила вивозити вагітних дуреп до Америки. А після пологів їм три копійки на дорогу та ще й під сраку коліном.

Без дітей і без грошей. От цією правдивою історією з життя зайнятися б нашим правоохоронним органам. А зі мною в «Деметри» облом вийшов. Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на гарні гроші їх розвела.

Передавайте привіти усім знайомим і незнайомим добрим людям. І не робіть мені більше капостей, бо я пам’ятуща. Ліда Олійник думає про вас.

Ой, забула. Ось фотка, передайте моїй подрузі Зірці. Треба було б взяти з неї грошики за всі фотки, що я на неї витратила. Та хай. Я не збіднію. Приїду — розрахуємося.

А вона таки непогано виглядає у клітці. Ач, витріщилась, як коза на різника».

Ліда дописала, поставила крапку, заклеїла конверта, уважно списала на нього всі літерки адреси англійською, вийшла з дому, відправила листа. Мала гарний настрій, навколо вирувала яскрава, чужомовна, а від того безпечна юрма, над нею стриміли на тлі синього неба освітлені яскравим південним сонцем вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру. Підвела голову і заціпеніла від фантастичної картини: до першої вежі наближався маленький сріблястий, ніби іграшковий літак. «Між ними хоче пролетіти чи що?» — змайнула думка. Літачок врізався у вежу. Згори полетіли уламки конструкцій. Другого вибуху Лідка вже не почула.

«За попередніми даними, жертвами терористичного акту стали кілька громадян нашої країни. Інформація уточнюється». З теленовин.

Київ, 2000-2002