Марина Меднікова - Зірка, або терористка

— Маріє Іванівно, ви дивитесь телевізор?

— Детективи. Це для мене інститут підвищення кваліфікації. Занотовую деякі прийомчики. От, наприклад…

— Даруйте, іншим разом.

Дзенькнув будильник.

— Поїхали, Шерифе, Макса годувати.

Гість Маріванни озирнувся з порогу.

— Кого?

— Ви добре знаєте Зірку? — Маріванна взяла з тумбочку в’язку ключів.

— Не певен.

— Притримайте мені, будь ласка, двері, так, дякую. Макс — це Зірчин кіт. За пашпортом Імператор Максимiліан. Зірка доручила кота Олегові Ткачеві, пам’ятаєте, номер другий у нашому списку? Попросила годувати і доглядати. А він виявився… Як принц Чарлз. Який любить полювання і не має серця. То я тепер годую Макса. Він здичавів уже. Накинувся на Шерифа, мало не загриз. Шерка його боїться. Бачте, я тільки сказала, що йдемо годувати Макса…

Шериф зробив спину верблюдом, аби його було менше, і цок-цок паркетом під стіл. Уклався, одвернувся, я вас не чую, а ви мене не бачите, маю справи важливіші за відгодівлю збоченого котиська.

— До чого ви спитали про телевізор? — Маріванна викрутила візка з квартири. — Дякую, я сама.

— До того, що не можна довіряти жодним очам. Лише — суворим фактам. Бо Шварценегер сьогодні — добрий Термінатор, а завтра — вбивця. А очі у нього ті самі.

— То може, я й вам дарма все розповіла? — затурбувалася стара.

Гість Маріванни вийшов на вулицю. Видобув мобільника.

— Що в тебе? Зрозуміло. Тепер слухай мене. Сьогодні її виписують. Сестра сказала, що чоловік за нею приїде по обіді.

Прослідкуй, куди повезе. Не забудь прибрати жучка з її лікарняного ліжка. Нам чужі балачки про аналізи та процедури ні до чого. Постав жучка на нове місце, маю чути всі її розмови. Я тебе не вчу. Просто нагадую.

Натицяв іншого номера.

— Це я. Де дипломатичний ліцей знаєш? Бігцем. Потрібна трудова книжка Олійник Лідії Ільківни. Там секретарка молоденька — Тамара. Звідки я знаю як? Запропонуй руку й серце. Я сам прослідкую за Ткачем и з ним поговорю. Відбій.

Джип рвався в бій. Мотор стиха гарчав. Раптом обізвався телефон.

— Даруйте, це ви? — озвалася у слухавці Маріванна.

— А це ви?

— Я згадала. У Зірки кілька разів бувала дуже гарна жінка.

Елла Ганська. Лікарка, професорка. Співає чудово, сама, уявляєте, пише пісні.

— Де працює?

— Не знаю. Мене до інституту ортопедії прилаштувала.

Але вона там не працює.

— Як прізвище лікаря, якого вона вам порекомендувала?

— Шеро, де мої окуляри? Якимець Іван Павлович. Чуйна людина. У нього золоті руки. І ще… не знаю, чи можна вам казати. Я вже не вірю нікому…

— Кажіть.

— Вже гірше не буде. Олег Ткач працює на телебаченні…

— Знаю.

— Він… знімав на камеру арешт Зірки.

— Звідки ви знаєте?

— Я… бачила на власні очі.

— Чому не сказали раніше?

— Кому?

Дзвінок мобільника нагадував пожежну сирену: вау-ваувау.

— Слухаю, зрозумів.

Авто за півгодини зупинилося перед інститутом ортопедії.

Адвокат таки домігся для Зірки медичного обстеження.

«Іронія долі, — думала Зірка, — мене завезли до тієї самої лікарні, де померли дівчатка, Назарко… Мені нічого не говорять про інших. Чи привіз Джефрі ліки?»

— Слухайте мене уважно, — сказав чоловічий голос.

Зірка розплющила очі. Перед нею стояв лікар. Знайоме обличчя.

— Ви мене знаєте. Я — палатний лікар вашого учня.

— Назара Марченка.

— У нас немає часу. Я не вірю у вашу провину. Ви опікувалися дітьми. Ви дістали антидоти. Що для вас зробити? Тільки швидше. Я сказав, що маю вас оглянути наодинці, без сторонніх очей. Дали десять хвилин.

— Маєте телефона?

— Тримайте.

Зірка тремтячим пальцем набрала номер Командо. Немає зв’язку. Маріванна? Тільки розбурхати стару.

Олег?

— Слухаю. Стрингер Олег Ткач.

— Це я тебе слухаю, стінгере.

— Вау, Старко! Стінгер — це ракета, а стрингер — незалежний журналіст, вільний стрілець, але мені подобається, як ти мене назвала.

— Стули пельку, ракета з лайном! Як Макс?

— Чому ти лаєшся?

— А ти хотів би за зраду ордена на шию? Це твої касети були в суді, чи Папи Римського!

— Говоріть тихіше, охорона почує, — лікар нервував.

— Псякрев, що з Максом?! — пошепки закричала Зірка. — Він живий?

— Що йому зробиться.

— Ти, курви сину, що зробив з Максом?

— Не кричи, Старко. Він зник, якщо чесно. Я… розумієш, я був у відрядженні… приходжу, його немає. А кватирка прочинена.

Зірка віддала слухавку. Лікар квапливо сховав її до кишені і голосно сказав: