Марина Меднікова - Зірка, або терористка

Потрудіться написати заяву про звільнення за власним бажанням. Це все, що можу для вас зробити… зважаючи на моє до вас колись добре ставлення. Вчителі, яких підозрюють у вбивстві своїх учнів, тут не потрібні. Не нацьковуйте на мене вбитих горем батьків і так звану громадськість — це вам не допоможе.

— А що допоможе вам?

— Ваше звільнення! Не змушуйте мене…

Що не змушувати — не почула, бо вже причинила за собою двері. Я привела Голуб і Олійник. Хочу на його місце.

Банально. Що сказав цей курвин син?

«Учителі, яких підозрюють у вбивстві дітей». Воно.

— Зірко, тобі води? — секретарка Тома співчувала. — Що він тобі сказав? Не чула, бо виходила на кухню, там з Лідкою істерика…

Зірка притьмом вибігла.

Слідча Кулик сперлася ліктями на стіл, невидючими очима втупилася в стіну. Підупала. Збайдужіла, зблякла. Те, про що дізналася…

— Викликали, Тетяночко? — до кабінету зазирала Лідія Олійник.

— Підійдіть до Станіслава Павловича, він покаже, де мене зачекати.

— Тільки не дуже баріться, Тетяночко, нам з синочком уже спатоньки.

Кулик перечекала, доки Стас мав би допровадити Олійник до кімнати для впізнання. Зайшла до сусідньої кімнати, вийшла з хлопчиком. Швиденько повела його, всадовила перед вікном у стіні. За вікном юрмилося кілька жінок. Лідія за склом випила з термосу, позіхнула, глянула на годинника.

— У зеленому платті! — хлопчик тицьнув пальцем у шкло.

— Не помиляєшся?

— Чесно, вона приїжджала на дачу. Я бачив. Міліція приїхала, а вона втекла через вікно. Я бачив.

— Спасибі, Льоню. Цей дядя тебе проведе. Ніде не затримуйся. Біжи до мами, вона в дворі. І швиденько їдьте додому.

— А вона звідти бачить, хто тут сидить?

— Ні.

— Клас! Як у кіно, а…

— Біжи, Льоню, біжи, не барися.

Простежила у вікно, як хлопець підійшов до матері, як сіли в машину, повернулася.

— Як почуваєтеся, Лідо?

— Як коняка на весіллі: морда в квітах, жопа — в милі.

Вгадую, кого це приводили мене впізнавати? — приязно посміхнулася слідчій.

Олійник перечекала, доки решта жінок вийшла з кімнати, причинила двері.

— Тільки не нада ля-ля, Танюшо. Ми кіна дивимось. Кому ти мене показувала? Я й сама знаю. Пацанові з дачі, більше нікому.

Кулик мовчала.

— Я про нього геть забула, — осміхнулася Олійник. — Меткий хлопчина. І пам’ять нівроку. Треба думати. Як нам з тобою з халепи виплутуватися. Синочка нашого рятувати.

Хто про шмаркача ще знає?

— Ніхто. Крім мене.

— Дарма брешеш. Стасік знає. І Зірчин махальник знає.

Знати він, канєшна, знає, та хто йому повірить за гратами.

Помовч, а я подумаю. Без мене це робити, я бачу, нема кому.

Олійник подивилася у тоноване шкло, поправила зачіску.

— Ходімо на повітря, тут цікавих багато, — і першою вийшла.

На прокуратурському дворі підставила обличчя сонечку, примружилася.

— Хлопець нічого не сказав, — сполохано сказала Кулик.

— Злякалася за нього? Лякатися будеш тоді, як від мене команду почуєш: стояти, боятися! То куди він з мамою поїхав? У піонерський табір?

Кулик уперше відчувала, що то є спаралізована воля, і ситуація крутить тобою, як хвіст собакою. Не здобувалася відповісти Лідії.

Бриніло в мізках: нехайвонадастьменіспокійябільшенеможунехайвонадастьмені спокійянеможубільше.

— Гаразд. Я пішла. Щось буде новенького — телефонуйте.

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Лідія потупотіла на вулицю. Зупинилася, ляснула себе по стегну.

— Забудькувата стала. Мені Станіслав Павлович сказали, що у Голуб знайшли отруту. Залишки в колбі.

— Так і сказав?

— Такий приємний хлопець. Ввічливий. Жартун такий.

— А що ви, Лідо, робили на дачі?

— Вам скажу. Бо ви — могила. Що роблять на дачах самотні чоловіки і самотні жінки? Злягалися. Я — обережненько, щоб синочкові нашенькому не зашкодити. А він — геть розкочегарився. Якби ж знаття, що бандюган, я б йому дівочої честі і жіночої гідності не віддала. Приказував: від тебе конваліями пахне. Як закохані чоловіки перебільшують… А ще кажуть, що ви із Свєткою Шушуновою подружилися, — подивилася в очі слідчій.

— Хто каже? — Кулик відчула, як загупало в грудях.

— Брешуть, напевно. Такі люди в нас. Забалакалися ми.

Усього не перегомониш. Побіжу. Подбайте, Танюшо, про піонера нашого, аби не був аж надто балакучим. І про Свєтку не забудьте.

Кулик у кабінеті телефонувала. Ніхто не відповідав.

Вийшла на вулицю. Службової машини не видко. Подалася на автобусну зупинку.

Вийшла біля інституту. Штовхнула важкі двері, розпитуючи зустрічних, дісталася лабораторії. Показала посвідчення, знайшла зава у кабінетику, відгородженому стелажами.