— Щоб убити, слід мати менше уяви?
— Люди дурні. За однією мрією йде інша, летить третя. Як у записниках Ільфа: казали, мовляв, буде скрізь радіо — настане загальне щастя. Ну, з’явилося радіо… А щастя? Якщо заради мрій убивати — людей не настачиш. Отримане ніколи не дає того задоволення, як омріяне.
— То ви щаслива?
— Я знаю, що таке щастя.
— Скажете?
— Почуте — не відчуте. Тобі зарано щастя відчувати.
— А скажіть.
— Щастя, дитино, — перерва між болями. Повноцінне, велетенське щастя. Що дужчі напади болю, то вагоміше і яскравіше щастя їхньої павзи. Іншого не знаю.
Мобільник. «Слухаю, передзвони додому за кілька хвилин». Зірка поцілувала стару.
— Мушу йти.
— Ти ж мені нічого не розповіла.
— Ось-ось відзвітую.
Джефрі перебував у піднесеному настрої. Дороті повідомляла: Сару виписали, почувається добре, аналізи пристойні. Виявилося — звичайне харчове отруєння, Сара зізналася, що з’їла на вулиці чебурек. Як ви можете їсти те, чим торгують у вас на вулицях, не розумію. А я не розумію, як ви могли бомбувати Бєлград. Ігор Кулик ще на сходах зрозумів: справи таки кепські. Аж сюди завивала стара пральна машина, гудів пилосос, шумували потужні струмені води на кухні і у ванній. За десятиріччя Кулик вивчив: несамовита стихійна хазяйновитість дружини не віщувала нічого доброго. Що дужчав дистрес, то більше квартира нагадувала «Бурю в пустелі». Сьогоднішню — за десятибальною системою можна оцінити на одинадцять. Тетяна крутилася водночас у кількох гарячих точках: у ванній прала все, що надавалося й не надавалося до прання, на балконі розвішувала, у кімнаті пхала шмаття до шаф, у дворі витрушувала килимки, на кухні варила борщ і водночас мила вікна. Єдине, що тепер вимагається, — змізерніти й перечекати бомбардування, що має закінчитися десь за півгодини. Так і вчинив — вліз у спортивний костюм, прихопив сигарети і газети, вислизнув на сходи до чоловічого клубу — потеревенити з сусідом за політику внутрішню, за політику зовнішню, куди воно йде і навіщо, дати вказівки Михайличенку, що робити з «Динамо».
Справді, за сорок хвилин квартира сяяла, білизна сохла, вікна блищали, килимки упокоєно лежали, а пахощі борщу з чорносливом збуджували смакові рецептори всього під’їзду. З особливо важливої слідчої піна хлюпала на вилизаний лінолеум, а її розпарені червоні руки тремтіли з перенапруги.
Зате вже без паніки говорила на дражливу тему.
Халепа їхня — всім халепам халепа. Ситуація — з безвихідних. Жоден вихід неможливий як прохід крізь стіну.
Як вибір, кого з дітей рятувати. Коли не можна вирішувати кардинально, знала Кулик з теорії, шукай компроміси, паліативи, об’їзні шляхи. Зараз усе обіцяло саму безвихідь.
— А мо’ все ж таки… — Кулик не чекав, що реакція дружини аж шкварчатиме.
— Я ніколи не ставила особисте над справою, — залунало на верхніх регістрах, Тетяна дивилась на чоловіка з ненавистю.
— Це — все наше життя, — тихо сказав чоловік. — Ми не молодшаємо, і грошей у нас не більшатиме, і брати в борг не можна, в усіх узято. Останній шанс. Скільки часу маємо?
— Три — три з половиною місяці. Ти хочеш, щоби я завовтузила справу на цей строк? Можна спробувати. А далі?
У нас немає на дитину жодних юридичних прав.
Законодавство не розроблене, сам знаєш.
— Давай дрібними кроками. Твоє завдання — загальмувати. Хтось іще знає, що ти накопала?
— Хіба Стас. Не все. Втім йому до шмиги. Носиться з версією Голуб і спить з думкою посісти моє місце. Йому не як насправді, а як швидше… Лишити б це місто і — якнайдалі, де ніхто ніколи не знайде. Продати квартиру, купити хатку в селі…
— Де ти будеш дільничним міліціянтом, а я грачуватиму на трасі. Ще раз допитай Шушунову. З доказами в руках розмовляти легше.
— Не з Лідією. Я не розумію цю жінку. Її мотивів. Не маніяк, не заручник пристрастей… Таку голову, чіпкий розум і блискавичну реакцію ще попошукати. Боюся, доки вирішуємо, що робити з нею, вона вирішує, що робити з нами. Сюрпризи ще попереду.
На ринку Лідію всі знали, вона знала всіх, ги-ги, ха-ха, тіпа, на самом дєлє. Як торгівля? Ховайся в жито! Між погано і дуже погано. Як життя? На букву хе, не подумай, шо харашо.
Тікайте, люди, з церкви — піп сказився. Хто б упізнав в усміхненій жартівливій крохмальній Білосніжці чорнороту Лідку-чуму, як дражнили її сусідські дітлахи, коли відганяла від дозрілих яблунь. Лідка знала, що торгувати з пісним видом і зизим поглядом — собі на збитки, хто не засвоїв, ніхто не винуват.
Читать дальше